Дем'янко Дерев'янко, або Пригоди електронного хлопчика

Сторінка 15 з 27

Бережний Василь

— Нехай їй всячина, тій воді. Я недавно так напився, що трохи не вмер. Хочу їсти…

— А я принесу пити!

— Їсти!..

— Пити!!

Дем’янко вистрибом побіг до струмка, що жебонів у траві. Ось вода, а в що її набереш? Поміркував. А тоді вирвав лопушину, взявся за краї і зачерпнув води. Ніс обережно, щоб не розхлюпати. Приніс та як лине туди, де сховався Вогонь:

— Прошу!

Вогонь тільки зашипів:

— …Ш-ш-ш-шу-у.

Приніс Дем’янко ще, хлюпнув, примовляючи:

— Пий, а їсти не проси!

Тільки засичав лютий Вогонь:

— …С-с-си

Носив Дем’янко воду аж доти, доки не згинув хижий Вогонь. Туди йому й дорога.

На узліссі Дем’янко почув якесь веселе гоготіння, поглянув — і тут Вогонь! Цей підліз під казан, приче-плений на триногах, і жадібно лиже його випукле дно. І видно, це йому дуже подобається, бо аж сміється, аж виспівує. А казан тільки шипить, мабуть, від болю…

Не довго думаючи, Дем’янко кинувся заливати Вогонь. А тут підійшов Рибалка:

— Що це ти витворяєш, хлопче?

— Це ось Вогонь витворяє, — сказав Дем’янко, — бачите, він хоче спалити казана!

І розповів про те, як лютий Вогонь мало лісу не спалив.

— Он воно що! — усміхнувся Рибалка. — Ти правильно зробив, що залив той Вогонь, бо то Вогонь ди-кий. А цей — приручений, цей допомагає людині. Бачиш, не казан він палить, а варить нам юшку!

Спочатку Дем’янкові аж не вірилось: як це так — одне й те ж то шкідливе, то корисне! Рибалка поясню-вав, аж поки Дем’янко не второпав. Тоді підклав прирученому Вогню хмизу і попрощався з Рибалкою.

— А юшки не хочеш скуштувати?

— Спасибі, — подякував Дем’янко. — Я не голодний.

ДЕМ’ЯНКО У ВЕЛЕТНЯ

Коли Дем’янко Дерев’янко вибрався з лісу, поминув пшеничне поле і підійшов до будинку Велетня, то зустрів тут Живчика. Той зрадів, побачивши Дем’янка, й одразу ж повів його до майстерні.

— Ну, як твої діла? — спитав у Дем’янка Велетень.

— Добре, добре! — весело вигукнув Дем’янко. — Тепер я вже стану людиною! Бо знаю, як добре діло робити.

— Це ще не все, любий хлопчику, — лагідно сказав Велетень. — Добре діло й машина може робити… А от скажи, чи ти знаєш, що то є краса?

Дем’янко розгубився. Про таке йому ніхто досі не говорив.

— Краса? Ні, не знаю. Хто вона така? Де живе?

— Краса живе скрізь, — якось мрійно промовив Велетень. — Подивися на це безмежне поле…

Дем’янко повернув свої скляні очі, подивився.

— Ну що ж, пшениця… В колосках у неї зернята…

— А ти чуєш, Дем’янку, як сонячне проміння черкається об колоски, і вони дзвенять, дзвенять?

— У мене добрий слух, — відповів Дем’янко, — але я цього не чую.

— А ти бачиш, яким сизим пасмом видніється на обрії ліс? Здається, хмара припала на хвилинку до самі-сінької землі, щоб перепочити, і от-от полине далі…

— Та що там, — знизав плечима Дем’янко, — ліс та й годі. Багато дерев, є кущі.

Велетень докірливо посміхнувся:

— А ходімо зі мною.

Узяв обох хлопчиків на руки та й поніс по сходах на самісінький дах майстерні. Там стояв такий гарний-прегарний літачок.

— Це вертоліт, Дем’янку! — загукав Живчик. — Тато запустить його, і ми полетимо високо-високо.

І справді, Велетень посадив Дем’янка з Живчиком у прозору кабіну й запустив мотора. Гвинти вертольо-та почали обертатися — спочатку повільно, а потім так, що й око не змигне… І вертоліт спершу помалу, а далі все швидше почав підійматись угору.

У радіотелефонах лунав Велетнів голос:

— Бачите там далеко море? Придивіться, яке воно голубе під сонцем, як переливається різними кольора-ми. Прислухайтеся — воно грає!

— Море… — міркує Дем’янко вголос. — Та що там такого? Просто дуже багато води. Величезна калю-жа та й годі.

А Живчик подивився і аж усміхнувся — таке море гарне.

Дем’янко спитав:

— Чого це ти смієшся?

— Бо гарно як… — тихо відповів Живчик.

Вертоліт знову сів на дах — це Велетень по радіо подав команду знижуватись. Відчиняючи прозору ка-біну, він мовив, ласкаво посміхаючись :

— Знаєш, коли ти станеш справжньою людиною, Дем’янку?

— А коли?

— В ту мить, коли відчуєш красу нашої землі, коли збагнеш, яке то щастя — праця, пізнаєш її смак.

Залишився Дем’янко Дерев’янко жити у Велетня. Разом з його сином Живчиком бігав польовими стеж-ками, знайомився з усякими рослинами. Йому дуже цікаво було знати: чого вони ростуть? От хоча б кукурудза. Недавнечко була врівні з Дем’янком, а сьогодні викинула своє зелене широке листя і вже сягає за його голову. Та й Живчик з кожним днем вищає. Коли вони познайомились, Дем’янко був йому під пахви, а тепер і навшпиньки стане, то не дотягнеться. Чому воно так? "А я? — думав з гіркотою. — Я все такий самий, як був, ще коли вирушав у мандри…"

Довго міркував над цим Дем’янко, але так ні до чого не доміркувався.

Одного разу вони сіли на маленького електричного трактора і взялися прополювати садок.

— Скажи мені, Живчику, чого все росте — і бур’ян, і кукурудза, й інші рослини, і ти ростеш, а я не рос-ту? — спитав Дем’янко у свого товариша.

— Бо ти дерев’яний. Розумієш, ти — дерев’яний хлопчик.

— А хіба дерева не ростуть? — заперечив Дем’янко.

Живчик трохи подумав, перед тим як відповісти.

— Дерева ростуть, доки живі. Коли вони тримаються корінням за землю, вона дає їм соки для зросту. А ти зроблений із сухого неживого дерева…

— Почекай, почекай! — перебив Дерев’янко. — А ось ти. В тебе ж нема коріння, а такі самі ноги, як у мене. Виходить, що й тобі земля не дає своїх соків. Чому ж ти ростеш?

— Еге, людей земля інакше пригощає. І зерно в колосках, і яблука та ягоди на гіллі — то все для людини. В усьому тому соки землі нашої. Тому й дбають люди, щоб виростити добрі врожаї. Працюють не покладаючи рук.

Товаришева розповідь засмутила Дем’янка. Ох і мало ж він знає! Йому треба багато вчитися, треба пере-читати гору книжок…

"Вчитися! Вчитися!.." — вистукувало в його електронному мозку.

Уже всю землю між рядами яблунь і груш переорали, а Дем’янко все мовчав. Тільки дивився на чорну ріллю, що лисніла проти сонця.

— Чого це ти замислився, Дем’янку? — спитав Живчик.

— Та згадав те село, де я з’явився на світ. У селі є хороша школа. Отам би мені повчитися, правда?

— То було б незле, — сказав Живчик. — А як те село зветься? Ти щось мені не казав.