— Зараз побачиш, — одповів їй Рустіко, — роби тільки те, що я робитиму.
Сеє сказавши, почав скидати з себе своє злиденне рам'я і розібрався до голого тіла; так само зробила й дівчина. Тоді став навколішки, буцімто молитися, а її поставив навпроти себе. Як же побачив її нагою, ще кращою вона йому здалася і ще дужче хіть у ньому розгорілася, а плоть устала. Дивлячись на те, дівчина зчудувалася й спитала:
— Рустіко, а що то таке випинається в тебе між ногами, що в мене немає?
— Дочко моя, — рече їй відлюдник, — отож і є той диявол, що я тобі про нього казав. Бачиш, як він мене мордує, що просто витерпу немає.
— Хвала Богові, — сказала Алібек, — мені легше, ніж тобі, бо в мене нема того диявола.
— Правду кажеш, — одмовив Рустіко, — але ти маєш натомість іншу річ, якої немає в мене.
— Що ж то за штука? — спитала дівчина.
— Ось тут у тебе пекло, і істинно глаголю тобі, що Бог прислав тебе сюди для спасіння душі моєї, бо як почне мене мучити сей диявол, а ти, зглянувшись на мене, дозволиш загнати його до тебе в пекло, ти даси мені велику пільгу і вчиниш тим богоугодне діло, якщо й справді ти прийшла в наші краї служити Богові.
— Отче святий, — одповіла дівчина простодушно, — як у мене й справді є пекло, то нехай буде, як ви кажете.
— Будь же благословенна, дочко моя! — гукнув тоді Рустіко. — Ходімо ж та й заженемо його туди, щоб він мені нарешті дав спокій.
По сій мові він повів дівчину до свого лігвища і показав їй, що має діяти, щоб того лукавого ув'язнити. Алібек досі зроду ще жодного диявола до пекла не впускала, і попервах їй було трохи навіть моторошно.
— Ай правда, отче, — сказала вона пустельникові, — той диявол, враг Господній, мабуть, великий плюгавець, бо й пеклу боляче, коли його туди заганяють, не то що.
— Дочко моя, — заспокоїв її Рустіко, — не завше так буде.
Щоб же перевірити, як воно далі буде, вони, перше ніж устати з постелі, загнали диявола в пекло ще шість раз і аж тоді збили йому пиху, щоб він більше не підіймався. Коли ж він пізніше знову підіймав голову, Алібек була завше рада поскромити його гординю, бо їй почали подобатись ті побожні вправи. Не раз потім говорила вона пустельникові:
— Тепер я добре бачу, правду казали ті люди в Капсі, що служити Богові — то найсолодша в світі річ. Зроду я не зазнала такої втіхи і розкоші, що б я не робила, як тепер, заганяючи диявола в пекло. Тим я вважаю, що той, хто не бажає Богові служити, а робить щось інше, просто тварюка, та й годі.
Вона часто приходила до пустельника й казала:
— Отче, я прийшла сюди спасатися, а не байдики бити: нумо ж заганяти диявола в пекло.
А під час тих трудів праведних іноді говорила:
— Рустіко, я не розумію, чого той диявол тікає з пекла? Якби йому так хотілося сидіти в пеклі, як пеклові його в собі тримати, то він би звідти довіку не вилазив.
Дівчина так часто викликала молодого спасенника на подвижництво, що зовсім його засмикала; часом бідолашного аж циганський піт проймав. Тоді він почав пояснювати їй, що диявола тоді лишень карати треба й до пекла наганяти, коли він зухвало підіймає голову, а ми вже, казав, з Божою поміччю так його укоськали, що він благає дати йому спокій. Тими словами він на деякий час угамував дівчину, але, побачивши, що Рустіко вже кілька день не квапиться заганяти диявола в пекло, вона сказала йому:
— Рустіко, твій диявол уже поскромлений і не завдав тобі клопоту, зате моє пекло розсвербілося так, що я не маю спокою. Допоможи ж тепер своїм дияволом утишити ярость мого пекла, як я пеклом моїм допомагала збивати пиху твоєму дияволу.
Пустельник, що сидів на самих корінцях та воді, тільки почасти міг задовольнити її вимоги і казав їй, що для втишення пекла треба б цілої череди чортів, та він уже зробить, що зможе; іноді йому вдавалося її вдовольнити, але се було так рідко — все одно що в левову пащу бобину вкинути. Дівчині здавалось, що вона Богові свого не дослужує, і Алібек почала ремствувати.
Коли отак між пустельниковим дияволом і дівчининим пеклом пішло на розбрат через надмірну жадобу з одного боку і недостатню спромогу з другого, сталося, що в Капсі вибухла пожежа і батько Алібек згорів у своєму домі з дітьми і всією родиною; таким чином Алібек стала єдиною спадкоємницею всього його добра. Тоді один молодик на ймення Неербал, прогулявши всі свої статки-маєтки, надумав розшукати її, почувши, що вона жива, поки суд не загарбав батькової відумерщини. На велику радість відлюднику і проти її волі він забрав її з пустині в Капсу і одружився з нею, успадкувавши таким чином все її майно.
Коли жінки перед тим, як вести її на постіль до молодого, спитали, чим вона спасалася в пустині, вона одповіла, що служила Богові, заганяючи диявола в пекло, і що Неербал учинив великий гріх, одірвавши її од того служіння. От давай жінки допитуватись, як робиться те заганяння, і вона їм усе докладно словами розказала ще й на кивах показала. Тоді жінки розреготалися на всі заставки (ще й досі, може, регочуться) і сказали:
— Не журися, дочко, не сумуй, бо і в нас те діло вміють добре робити; Неербал незгірше служитиме з тобою вкупі Богові.
Сюю притичину розславили кумасі по всьому місту, і з того часу пішла межи людьми приповідка, що немає милішої Богові служби, як заганяти диявола в пекло. Та приповідка прийшла до нас із-за моря і досі ще не забулась. Тим-то й ви, молодії дами, як хочете Господньої благодаті, то навчіться заганяти диявола в пекло: воно і Богові мило, і собі любо, і чимало з того добра постати може.
Діонеєва оповідка тисячу, може, разів викликала сміх у слухачок, такими дотепними здавались їм його речі. Коли він скінчив, королева, знаючи, що час її володарювання минувся, зняла з голови лавровий вінок і чемненько увінчала ним Філостратові скроні, промовивши:
— Ану, побачимо, чи не краще вовк керуватиме вівцями, ніж вівці керували вовками?
На те Філострат одповів сміючися:
— Як на мене, то вовкам давно б уже треба було навчити овець заганяти чорта в пекло, незгірше од того пустельника, що вчив Алібек. Отож не називайте нас вовками, коли самі не овечки. Ну, та вже коли мені припало королювати, мушу прийняти берло правління.