Як узнав про те прочанин, то пішов звідти з дозволу урядовця синьйорії і подався потаймиру в дім мадонни Ермелліни. Усі в домі вже спали, крім самої господині, яка чекала його, прагнучи з рівною силою і хороші вісті про мужа почути, і з коханцем своїм остаточно примиритися. Прийшовши до неї, Тедальдо сказав їй з веселим видом:
— Радуйся, люба моя, бо завтра твій Альдобрандіно повернеться до тебе живий і здоровий.
Щоб же її в тому остаточно переконати, розповів він докладно про все, що зробив. Ермелліна, незмірне втішена сими двома несподіваними радощами — поверненням Тедальда, якого вже вона була поховала, і врятуванням мужа, смерть якого вже готувалась оплакувати, — кинулась в обійми Тедальдові і палко його цілувала; потім лягли вони вдвох у постіль і любо та мило уклали між собою мир, обопільне розкошами упиваючись.
Як прийшло на рано, Тедальдо устав з постелі, розповів коханці, що він збирається учинити, і, знову попросивши її тримати все те в секреті, вийшов од неї, як і перше, у вбранні прочанина, щоб довести до кінця справи Альдобрандіна. Синьйорія, діставши, як їй здавалось, певні докази того, як було діло, випустила Альдобрандіна того самого дня, а через кілька день убивцям було стято голови на тому самому місці, де вони скоїли свій злочин.
Так вийшов на волю Альдобрандіно, на превелику радість собі, дружині своїй і всім родичам та друзям; ясно розуміючи, що свій рятунок завдячує він тому прочанинові, він прийняв його до себе в господу на ввесь час, скільки він захоче побути в їхньому городі; всі його хтозна-як шанували і годили йому, як могли, а найпаче Ермелліна: знала-бо, кому годить.
Через деякий час Тедальдо вирішив, що пора вже примирити Альдобрандіна з братами своїми, бо знав, що вони незадоволені звільненням його з тюрми і навіть озброїлись, боячись його помсти. Прочанин нагадав господареві своєму ту його обітницю, і той сказав, що готовий її справдити. Тоді гість попросив його врядити наступного дня розкішну учту і покликати на неї чотирьох братів Тедальдових з дружинами їхніми, ну і, звичайно, Альдобрандінову рідню, і сказав, що він сам запросить братів на змирщину. Альдобрандіно на все те згодився, а Тедальдо пішов до братів своїх і після довгих умовлянь, як то звичайно в таких випадках буває, переконав-таки їх найпевнішими доказами, що годиться їм Альдобрандіна перепросити і з ним навіки злагоду учинити, а переконавши, запросив братів із дружинами на завтра до Альдобрандіна на обід; вони ж на те охоче погодились.
Другого дня, так як під обіди, четверо братів Тедальдових, всі в чорному, як були, завітали з деякими друзями своїми в господу до Альдобрандіна, що вже їх виглядав; тут у присутності інших гостей кинули вони зброю додолу і оддали себе в руки господареві, просячи в нього пробачення за вчинену йому кривду. Альдобрандіно обійняв їх, плачучи, кожного поцілував по-братерському в уста і добрословне за все їм простив. Після прийшли їхні сестри й жінки, також усі в жалобному вбранні, і мадонна Ермелліна та її родички привітали їх дуже люб'язно. Потім почали гостей — кавалерів і дам — розкішними напитками й наїдками трактувати, і все на тому бенкеті добре було б, якби не мовчазність, що панувала там з причини недавнього трауру, та не жалобні шати Тедальдових родичів; деякі навіть були незадоволені прочанином, що бенкет сей затіяв, і він те помітив. Тоді вирішив він, що настав уже час ту мовчанку зламати, і, як гості їли саме овочі, устав і сказав:
— Одного тільки нам бракує, щоб ся наша учта була веселою, — Тедальда, та вже як ви його не впізнали, хоч він давно між вами, я зараз вам його покажу.
І, скинувши з себе керею і все своє прочанське вбрання, став перед гістьми в зеленій єдвабній камізельці. Всі зглядалися на нього, мов на яку дивовижу, та довго ніхто не міг повірити, що то він і є. Тоді він почав називати всіх своїх родичів і свояків, пригадувати різні пригоди, що з ними траплялися, і розказувати про свої власні. Аж тепер брати його і друзі кинулись до нього цілуватися, плачучи з радості, а за ними й жіноцтво — як родички, так і сторонні, всі, крім мадонни Ермелліни. Побачивши сеє, Альдобрандіно сказав їй:
— Що се таке, Ермелліно? Чом ти не привітаєш Тедальда, як то роблять інші?
Ермелліна одповіла йому, так щоб усі чули:
— Радніша б я привітати його з більшою сердечністю, ніж будь-хто інший, бо я зобов'язана йому більше за всіх — адже тільки завдяки його допомозі ти знову повернувся до мене; одначе поговори, що почалися в ті дні, як ми оплакували нібито вбитого Тедальда, не дозволяють мені сього учинити.
На се Альдобрандіно сказав:
— Дай спокій, не вірю я ніяким поговорам! Тедальдо все зробив, щоб мене порятувати, і тим ясно довів, що все то бридня; та й раніше я не давав тим пліткам віри. Устань же швидше та обійми його!
Ермелліні того тільки й треба було, і вона не забарилась виконати мужів наказ — устала й за прикладом інших поцілувала Тедальда з великою радістю. Альдобрандінова великодушність дуже сподобалась Тедальдовим братам і всім присутнім; у кого ще й була на думці якась осуга од тих поговорів, то тепер спливла без сліду.
Коли всі вже перечоломкалися з Тедальдом, він сам позривав із братів чорний одяг, а з сестер своїх та своякинь темні жалобні шати і казав принести їм іншу одежу. Як вони поперебиралися, було там багато співів, танців та інших розваг, і бенкет, мовчазний наприпочатку, наприкінці був вельми голосний. Веселі гості, всі як є, посунули звідти вечеряти до Тедальда, і ще багато днів після того теє свято догулювали.
Флорентинці довго ще дивились на Тедальда як на гостя з того світу і чудо якесь. Не тільки чужі люди, а й брати його рідні ні-ні, та й подумають, було, про себе: а може, то й не він. І хто зна, доки б іще вони сумнівалися, якби не один випадок, що остаточно вияснив справу, — хто ж був ісправді забитий. Одного дня перед їхнім домом проходили наймані солдати з Луніджани; побачивши Тедальда, вони кинулись до нього, гукаючи:
— Здоров був, Фаціоло!
На те привітання одповів Тедальдо в присутності братів своїх:
— Ви, мабуть, сплутали мене з кимось.