Андреуччо не знав, що їй і одповідати; врешті сказав:
— Я люблю вас, як сестру, але як же я можу не піти до трактиру? Люди ждатимуть мене даремно цілий вечір, то недобре.
Тоді вона:
— Хвалити Бога, маємо кого послати до трактиру, переказати, щоб тебе там не чекали. Правда, якби ти був людиною порядною та чемною, то сам би мусив передати своїм товаришам, щоб вони прийшли сюди повечеряти з тобою, а послі, коли б тобі вже так захотілось, ви могли б вернутись до трактиру гуртом.
Андреуччо одповів їй, що обійдеться сей вечір без товаришів, тож нехай вона чинить із ним як їй завгодно. Дівчина послала, про око, свою служницю, переказати б то, щоб його не чекали в трактирі на вечерю. Потім вони довгенько розмовляли між собою, а далі й повечеряли — подавали їм усякі виборні страви; і так хитро повела дівчина се діло, що засиділись вони до глупої ночі. Як підвелися з-за столу і Андреуччо хотів уже йти, заявила вона, що не дозволить сього, бо Неаполь не таке місто, де б можна ходити вночі безпечно, а надто чужосторонцям, і послала — так само, як і в перший раз — до трактиру сказати, щоб не ждали його й на нічліг.
Андреуччо повірив і, введений в оману, радо зостався в неї. По вечері знов говорили вони довго про всячину (і те сталось не само собою); у пізні ляги пані пішла з своїми служницями до другого покою, лишивши в опочивальні Андреучча з малим хлопчиком, який мав би йому слугувати в разі потреби.
Було дуже парко; зоставшись на самоті, Андреуччо одразу ж роздягнувся до сорочки, скинув ногавиці і поклав їх у голови. Тут приспічило йому після сутої вечері надвір, і він спитав у хлопця, куди вийти. Той показав на бічні двері:
— Ідіть тудою.
Андреуччо пішов туди безпечне, та ступив якось на дошку, що з другого боку одламалась була од трямка, і провалився разом з нею; так йому Бог погодив, що не забився він, падаючи, хоч полетів з чималої височини, зате геть закалявся в нечистоти, що їх повно було в тому притулку.
Щоб ви краще зрозуміли, як усе те діялось, скажу, яким чином був улаштований той притулок: у вузьких суточках між двома будинками на двох трямках, перекинутих од дому до дому, було прибито кілька дощок, а на них прироблено сідало; от у ті суточки й провалився Андреуччо.
Опинившися внизу, приголомшений тією халепою Андреуччо зачав гукати хлопця, але той, почувши, що гість провалився, побіг сказати про се господині. Вона прожогом кинулась в опочивальню, пішла по нишпорках і розшукала одяг Андреучча, а в ньому й гроші, що наш купець, нікому не довіряючи, завсігди носив при собі. Діставши те, за чим полювала, заради чого перевернулась із палермітянки на сестру перуджійця, вона не дбала вже про свого брата і похопилась замкнути двері, через які він вийшов, перше ніж упасти.
Коли хлопець не обзивався, Андреуччо зачав волати голосніше, та дарма праця... Тоді в ньому заворушилась підозра — збагнув, бідаха, що його ошукано, та пізно. Видерся на стіну, що одгороджувала суточки од улиці, спустився з неї додолу, підійшов до знайомих дверей, довго кликав, стукав, добивався — нічого не помагало. Усвідомивши своє нещастя, заплакав, забідкався:
— Ох, я безталанний! За такий короткий час утратив п'ятсот золотих — і сестру!
Наговоривши велику силу інших слів, він почав ізнову добуватися в двері і зчинив такий ґвалт, що побудоражив кругом усіх сусід.
Одна із служниць тої дівчини підійшла до вікна і сердито гукнула заспаним голосом:
— Хто там стука?
— Хіба ти мене не впізнала? — спитав він. — Я Андреуччо, брат мадонни Фйордалізи.
Та служниця одмовила:
— Чоловіче добрий, коли ти п'яний, то йди собі проспись і приходь завтра. Не знаю я ніякого Андреучча, не тямлю, що ти верзеш. Іди з миром і дай людям спокій.
— Як! — сказав Андреуччо. — Ти не тямиш, що я кажу? Ні, добре тямиш! Та вже коли сицилійське родичання так швидко забувається, то дай мені хоч мою одежу, що у вас осталась, і я піду собі з богом.
Вона, сміючись, одказала:
— Чоловіче, то все тобі, мабуть, примарилось. Сказала, зачинила вікно, і щезла, як оком змигнути. Тут уже Андреуччо до послідку впевнився в своїй утраті; то був сердитий, а се вже з горя ще лютішим став і поклав силоміць вернути те, чого не міг допроситися словами. Схопив здорову каменюку і давай чимдуж гамселити в двері.
Сусіди, котрі повставали були раніше, гадали, що то якийсь бешкетник таке витворяє, аби досадити чесній жінці. Та і їм увірилася вже та грюканина, і вони всі гуртом напустилися на Андреучча, як куткові собаки на приблудного пса:
— Що за баламутство таке — прийти глупої ночі до дому чесної женщини й вигадувати казна-що! Іди собі, чоловіче, з миром, дай нам, будь ласкав, поспати. Як маєш до неї яке діло, то приходь завтра, нема чого колотити світом!
Сії речі додали одваги бандурові тієї жінки, що жив там же таки (його Андреуччо не бачив і не чув про нього); підійшов він до вікна і гримнув грізно та люто:
— Хто там такий?
Андреуччо задер голову до того вікна і ледве добачив у темряві здоровенного гевала з чорною кудлатою бородою, який позіхав і тер очі, ніби розіспався і оце тільки прокинувсь. Андреуччо обізвався не дуже сміливо:
— Я брат тої пані, що тут живе...
Та чоловік не дослухав його мови і сказав ще грізніше:
— Міг би я такого чосу тобі дати, що ти і з місця не встав би, та тільки честь на собі кладу. Побудив нас усіх, віслюче такий, п'янюго, настиро!
По сім слові зачинив вікно і зник.
Деякі сусіди, котрі краще знали, що то був за один, почали говорити до Андреучча по-хорошому:
— На Бога, чоловіче добрий, іди собі звідсіль, як не хочеш лягти тут сю ніч головою. Іди, то лучче буде.
Андреуччо і сам був злякався голосу й виду того чоловіка, а тепер ще й люди, його жаліючи, таке йому сказали; засмучений, нещасний, утративши всяку надію вернути гроші, рушив він іти до трактиру тією дорогою, якою вдень велайого служниця не знать куди. Од нього так страшенно смерділо, що й самому противно було, тож надумав він повернути до моря, щоб одмитися, узяв у ліву руку й пішов по Каталонській вулиці.
Ідучи отак до узбережжя, зуздрів він зненацька двох чоловік, що прямували йому назустріч з ліхтарем у руках. Він боявся, що то, може, вартовики міського уряду або ще які лихі люди, і, щоб не здибатися з ними, шмигнув тихенько в розвалену халупу, яка була поблизу. Але ті двоє, наче навмисне, і собі завернули в ту пустку, звалили з пліч додолу якесь залізяччя і почали його розглядати, гомонячи про віщось тихо між собою. Раптом один сказав: