Саладін одповів йому, що все вже для того підготоване. Другого дня, маючи намір вирядити його тої ночі, він велів поставити в великій залі велике, розкішне ліжко з оксамитними та грезетовими, як у них заведено, перинами, а зверху постелити укривало, штудерно сипане буйними перлами та самоцвітами, що потім тут у нас і ціни йому не склали, і дві подушки, що для такої постелі годились. Зробивши сеє, він загадав одягти мессера Торелла, що вже трохи поздоровшав, у сарацинську одежу, прегарну і препишну, що зроду такої ніхто не бачив, а голову завинути, по їхньому звичаю, довгою чалмою. Було вже нерано, коли Саладін із пашами своїми пішов до тієї кімнати, де лежав мессер Торелло, і почав йому казати, мало не плачучи:
— Мессере Торелло, близиться та година, що має нас із вами розлучити, а тим що я не можу ані сам вас супроводити, ані жодного іншого супроводу дати (сього зробити неможливо при такому способу мандрівки), то прийшов я сюди, в кімнату, попрощатися з вами. Перше ніж припоручити вас Божій опіці, я попрошу вас заради любові і приязні нашої, щоб ви не забували мене і, влаштувавши всі ваші справи в Ломбардії, вибрались якось до мене, поки ми ще з вами на сім світі держимось, аби я міг хоч тоді, порадувавшись зустрічі нашій, те надолужити, що нині я неспроможен заради вашого поспіху вчинити; а поки те станеться, то нехай вам не буде клопітно хоч листовно зі мною розмовляти: як треба вам чого буде, сміло просіть — і я з дорогою душею, як ніхто на світі, уволю всяке ваше прохання.
Мессер Торелло не міг стримати сліз і крізь той плач одказав небагатьма словами, що поки віку не забуде його благодії і великодушності і, якщо живий буде, неодмінно зробить так, як він сказав. Тоді Саладін обійняв його ніжно, поцілував і промовив плачучи:
— Ну, щасти вам боже!
По сій мові вийшов із кімнати, а за ним і паші, попрощавшися з мессером Тореллом, пішли до великої зали, де стояла налаштована постіль. Було вже нерано, і ворожбит квапив їх, щоб добре справити своє діло. Тут прийшов лікар із снодійним зіллям і, запевнивши хворого, що сей напій його покріпить, дав йому випити; невдовзі мессер Торелло заснув. Так його, сонного, й перенесено з Саладінового наказу на те розкішне ліжко, і сам султан поклав йому в приголів'ї чудовий предорогий вінець із таким знаком, що згодом усім ясно стало, що то гостинець од Саладіна лицаревій дружині; потім надів йому на палець каблучку з карбункулом, що світився так, мов смолоскип горів, — тому каменю й ціни не було, — тоді приперезав йому шаблю з коштовними оздобами, на шию почепив намисто з перел небачених і самоцвітів, поставив із двох боків дві золоті миси, повні червінців, і поклав іще багато намиста всякого, перснів, поясів литих — усього й не перекажеш. Сеє зробивши, він іще раз поцілував мессера Торелла, а ворожбитові сказав, щоб той не гаявся: і справді, ліжко з мессером Тореллом тут же при Саладінові знялося з місця й полетіло, а султан залишився, говорячи про нього з своїми пашами.
Уже мессер Торелло опинився, як і бажав того, в Золотоверхому Петрівському соборі в Павії, з усіма тими оздобами й кленодами, і ще спав, коли задзвонено до ранньої служби і ризничий, увійшовши до церкви з свічкою в руці, зразу загледів теє пишне ложе; здивований і перестрашений, він кинувся тікати. Як побачив настоятель із ченцями, що він тікає, зачудувались і спитали його, в чім річ. Ризничий розказав їм.
— Гай-гай, — сказав йому настоятель, — ти вже в нашім монастирі не новак і не слимак який, а так перелякався! Ану ходімо подивимось, що там воно за вова.
Посвітивши свічки, настоятель із ченцями пішли до церкви й побачили теє ліжко пишне да розкішне, а на ньому лицаря сонного; поки вони стояли так оподаль, боязко розглядаючи тую неймовірну пишноту, дія випитого трунку пройшла, і мессер Торелло, глибоко зітхнувши, прокинувся. Як побачили те ченці, а з ними й настоятель, полякались і рвонули навтікача, гукаючи: "Господи, помилуй!"
Мессер Торелло розплющив очі, розглянувся кругом і зрозумів, що він там і є, куди просив у Саладіна, щоб його доправлено. Тоді підвівся, сів на ліжкові й почав роздивлятись на ті скарби, що були круг нього; хоч і раніше відома була йому гойність Саладінова, та аж тепер спізнав він по-справжньому, яка її міра. Не сходячи з постелі, він почув, як тікають од нього ченці, і догадався, з якої причини, та й окликнув настоятеля по імені, попрохавши не боятись його, бо він — Торелло, його небіж. Почувши сеє, настоятель перелякався ще дужче, бо вважав, що він помер кілька місяців тому, але за якусь хвилю, заспокоєний доказами розуму і чуючи, що небіж його знов кличе, він поклав на себе хреста святого і підійшов до нього ближче.
— Панотче, — сказав йому Торелло, — чого-бо ви мене боїтесь? Я живий з Божої ласки й повернувся сюди з замор'я.
Хоч він заріс страшною бородою й одежа була на ній сарацинська, настоятель усе-таки впізнав його і, оговтавшись, узяв за руку, промовивши:
— Вітаю тебе сердечне, синку мій! А тоді почав казати далі:
— Не здивуй, — каже, — що ми тут усі поперелякувались, бо нема в сьому місті нікого, хто не був би певен, що ти загинув; скажу тобі навіть, що мадонна Адальєта, дружина твоя, здавшись проти своєї волі на просьби й грозьби своїх родичів, знову виходить заміж і сьогодні вранці має поїхати до молодого — там уже все приготовано до весільної учти.
Мессер Торелло устав із пишної своєї постелі і радісно почоломкався з настоятелем та ченцями, просячи їх, щоб тим часом нікому не казали про його повернення, поки він тут однієї справи своєї не влаштує. Тоді, велівши поховати ті дорогі клейноди, він оповів настоятелеві всі свої пригоди. Настоятель, радіючи його щасній долі, разом із ним оддав дяку Господові. Тоді мессер Торелло спитав у нього, за кого має виходити заміж його дружина; той розказав йому.
— Перш ніж дізнаються люди про моє повернення, — сказав тоді мессер Торелло, — хочу я подивитись, як моя дружина себе на весіллі поводитиме. Хоч і не заведено, щоб духовні особи на такі учти ходили, та я попрохав би вас, щоб ви разом зі мною пішли туди.