— Біда, друзі! Вкрадено мого кабана!
А Бруно підійшов до нього та й каже потихеньку:
— Молодець! Хоч раз розумне діло зробив!
— Та де! — одказує Каландріно. — Їй же богу, правду кажу.
— Отак і говори, — провадить своє Бруно, — та гукай голосніше і жалібніше, щоб усі повірили.
А Каландріно забідкався ще дужче:
— Божусь і присягаюсь, що хтось украв у мене кабана! Бруно ж йому знов:
— Отак, отак, кричи, ще дужче, щоб усі люди почули; тоді подумають, що так воно і є!
— Та нехай мене враг візьме, — гукнув Каландріно, — коли брешу! Я кажу, а ти мені не віриш! Щоб мене повісили, — таки вкрадено!
— Як же те могло статись? — питає тоді Бруно. — Я ж учора бачив його тут. Кажи кому другому, а не мені!
— А от так і сталось, — одказує Каландріно.
— Та невже? — нібито не вірить Бруно.
— От тобі й "невже", — каже Каландріно. — Я вже — лиха моя година! — не знаю, як і додому вернусь: жінка мені не повірить, а хоч і повірить, то все одно цілий рік злагоди між нами не буде.
— Туди к бісу! — каже тоді Бруно. — Коли так і справді, то погане діло! Але ж я сам навчив тебе вчора, щоб ти так зробив, то бреши вже жінці своїй, а не нам!
Каландріно знов залементував і забідкався:
— Ви що, хочете, щоб я прокляв Бога, святих і все на світі? Кажу ж вам, що сю ніч украли в мене кабана!
— От що, — обізветься тоді Буффальмакко, — коли воно так і є, то треба нам якось ізнайти крадіжку.
— Та яким же чином її знайдеш? — питав Каландріно.
— Дуже просто, — каже Буффальмакко. — Вже ж не з Індії прийшов до тебе злодій, се був, напевне, хтось із твоїх сусід; якби ти їх поскликав усіх, то я поворожив би на хлібі й сирі і дознався б увочевидьки, хто се зробив.
— Еге, — каже Бруно, — так і виворожиш хлібом та сиром, так і прийдуть ті любі сусіди (я певен, що то їхнє діло!): вони здогадаються, в чім річ, і не захочуть.
— То що ж робити? — питає Буффальмакко.
— А от що, — каже Бруно. — Поворожімо на імбирових пігулках та на білому вині; вони не здогадаються і прийдуть випити, а ті пігулки можна замовити так само, як хліб і сир.
— Правда твоя, — каже Буффальмакко. — То як, Каландріно, поворожимо?
— Прошу вас, ради бога, — каже Каландріно. — Мені аби тільки взнати, хто вкрав, то й то б на душі полегшало.
— Коли так, — каже Бруно, — то давай гроші, а я вже для тебе сходжу і в Флоренцію по те диво.
У Каландріна було сольдів із сорок грошей, і він оддав їх усі Брунові. Той пішов у Флоренцію до одного знайомого аптекаря і взяв у нього цілий фунт імбирових пігулок, а в додачу замовив іще дві собачі пігулки з гіркого алое, велів потрусити їх цукром, як і інші, а щоб не сплутати з імбировими, сказав позначити їх якимось особливим значком; тоді купив бутель доброго білого вина й вернувся на хутір до Каландріна.
— Поклич же тепер, — каже йому, — завтра вранці до себе в гостину тих, на кого ти думаєш; вони охоче прийдуть випити (сказано — святки!), а я з Буффальмакком заворожу вночі ті пігулки, принесу їх до твого дому і сам, заради тебе, роздам їх усім і скажу, як, що й до чого.
Каландріно так і зробив. Коли наступного ранку коло церкви під в'язом зібралось чимало людей — селян і флорентинців, що сюди приїхали, прийшли Бруно й Буффальмакко з пігулками в коробці і бутлем вина. Поставивши всіх кружка, Бруно сказав:
— Панове, я мушу пояснити вам, для чого ви тут зібрались, щоб ви потім на мене не жалкували, як станеться вам яке лихо. У Каландріна, бачите, вкрадено тої ночі доброго кабана, і він не може дошукатися злодія; але тим, що кабана не міг узяти ніхто, опріч когось із присутніх, він, щоб дізнатися, хто се зробив, просить усіх вас іззісти по пігулці і запити вином. Знайте ж, що той, хто вкрав кабана, не зможе проковтнути пігулки: вона здасться йому гіркішою від отрути, і він її виплюне. Щоб же ніхто з вас привселюдно не осоромився, краще буде, як злодій признається панотцеві, а я ворожити не буду.
Всі присутні сказали, що згодні спробувати тих пігулок; тоді, поставивши їх усіх у ряд, а між ними й самого Каландріна, Бруно почав роздавати всім по черзі по пігулці; дійшовши до Каландріна, він тицьнув йому в руку одну собачу пігулку. Каландріно взяв її в рот і почав жувати, та як тільки на язик попало алое, він не витерпів тої гіркоти і виплюнув її. Усі підозренні поглядали один на одного, чи не виплюне хто своєї; не встиг іще Бруно всіх обділити, прикинувшись, що нічого не помітив, як раптом почув чийсь голос:
— Ге, Каландріно! Що се воно значить? Обернувшись і побачивши, що Каландріно виплюнув пігулку, Бруно сказав:
— Пожди, може, то він так чого виплюнув; на тобі, чоловіче, другу!
Та й поклав йому другу собачу пігулку в рота, а іншим роздав решту імбирових. Якщо перша пігулка здалась Каландрінові гіркою, то друга ще й надто, але він соромився виплюнути її і ще якусь хвилю тримав у роті, розжовуючи, — аж сльози в бідахи з очей покотились, у горіх завбільшки. Нарешті він таки не витримав — виплюнув і сю. Буффальмакко й Бруно частували всіх вином, і всі сказали, що так воно і є — Каландріно вкрав кабана сам у себе; дехто й лаяв його за се на всю губу. Як усі пішли і з Каландріном лишились тільки його товариші, Буффальмакко так йому сказав:
— Я зразу знав, що ти сам його вкрав, а нас дурив, щоб не вгощати нас за гроші, які ти за нього взяв.
Каландріно, якому ще страшенно горенило в роті від алое, почав божитись і присягатись, що то не він. А Буффальмакко своє:
— Признавайся, — каже, — брате, скільки взяв за нього? Червінців шість?
Каландріно був такий лихий, що аж не тямився.
— Слухай, Каландріно, — каже тоді Бруно, — один із тих сусід, кого ми отсе частували, сказав нам, що в тебе є тут якась дівка і ти даєш їй, що зможеш утаїти; напевне, ти оддав їй і сього кабана. Ти добре вмієш людей морочити: то повів нас на річку чорні камінці збирати, лишив нас там, як дурнів, а потім брехав, що знайшов той камінь, а се знов продав або оддав комусь кабана, а нам божишся, що вкрали. Та ми вже твої витівки знаємо, нас не обдуриш: давай же нам по парі каплунів, бо ми багато з тою ворожбою поморочились, а ні — все монні Тессі розкажемо.
Побачив Каландріно, що не ймуть йому віри; і так, думає, горя багато, а тут іще од жінки може попасти — і дав уже їм по парі каплунів. А вони посолили кабана й повезли його до Флоренції: отак пошили в дурні Каландріна.