Фреско, якому те її гордування дуже не подобалось, одповів на те своїй небозі:
— Дитино моя, коли ти й справді, як кажеш, не можеш бачити противних людей, то ніколи не видивляйся в дзеркало, і тобі легше буде на душі.
Та дівчина була пуста, як очеретина, хоч і мала себе за премудрого Соломона, то й не зрозуміла своєю овечою головою, в чім сила дядькового жарту, ще й сказала йому, що інші видивляються, то й вона буде. Як колись була дурною, так і досі зосталась.
ОПОВІДКА ДЕВ'ЯТА
Гвідо Кавальканті шпетить позавгорідно кількох флорентійських лицарів, що заскочили його зненацька
Почувши королева, що Емілія одбула свою чергу і вже нікому більш оповідати, опріч неї самої та того, що має постійний привілей говорити останнім, обізвалась до товариства такими словами:
— Ласкавії мої подруги, хоч ви сьогодні вийняли мені з уст дві чи три історійки, що я мала на думці оповідати, проте в мене лишалась у запасі ще одна, в якій фігурує наприкінці таке глибокодумне речення, що рівного йому ми нині, може, й не чули.
Ви, мабуть, добре знаєте, що за старих часів у нашому місті було багато хороших і похвальних звичаїв, які зникли тепер під натиском непомірного грошолюбства, що чимраз більше зростало разом із багатством. Серед тих давніх звичаїв був один такий: у різних кутках Флоренції збирались постійні компанії з певного числа родовитих людей, куди приймались лише такі багатії, що були спроможні робити значні видатки. Сьогодні один, а завтра другий — кожен у свій день гостив по порядку все своє товариство, запрошуючи на ті учти, крім того, славетних чужинців, коли такі траплялись, та інших поважних громадян. А ще був у них принаймні один такий день на рік, коли вони одягались усі в однакові строї і їздили гуртом по місту та влаштовували різні лицарські ігрища — найчастіше се бувало в рокові свята або при оказії великої перемоги чи ще якої визначної події.
До числа таких компаній належав і гурт мессера Бетта Брунеллескі. І сам мессер Бетто, і товариші його неодноразово намагались залучити до свого братства також Гвіда Кавальканті, і то не без причини; не кажучи вже про те, що се був один із найкращих логіків світу та неабиякий знавець натуральної філософії (про се товариству було байдуже), він одзначався ще багатьма іншими прикметами: із себе вродливий і обичайний, на слово проречистий, на достаток багатий; як уже зробить щось, притаманне благородному чоловікові, то краще за всіх, як уже шанував того, що, на його думку, пошани заслуговував, то вже понад усяку міру. Але мессерові Бетту так і не пощастило ніколи залучити його до своєї компанії; він і його прибічники вважали, що Гвідо цурається людського товариства, бо занадто заглибився в свої думки. А що Кавальканті дотримувався почасти вчення Епікура, між простим людом ходила поголоска, ніби єдиною метою його філософських роздумувань було довести, що Бога немає.
Одного разу, вийшовши з Михайлівського саду і пройшовши своїм звичаєм по вулиці Адімарі, Гвідо Кавальканті дістався до собору святого Іоанна, навколо якого були великі мармурові гробівці, що нині перенесені до Покрови, і стояв там між порфіровими колонами, тими гробівцями та церковною брамою, що була тоді замкнена, коли се мессер Бетто, що їхав верхи по Покрівському майдану з своїм товариством, помітив філософа. От котрийсь із гурту і каже:
— Ану поїдьмо до нього, подратуємо! Підострожили вони коней та до нього, мов наїзд жартома учинили, заскочивши його зненацька, і давай говорити:
— Гвідо, ти цураєшся нашого товариства; ну, докажеш ти, що Бога немає, а далі що?
Гвідо, побачивши себе в їхньому оточенні, сказав:
— Панове! У себе дома ви можете говорити мені все, що завгодно.
Тоді обіперся рукою о гробовець (а гробівці ті були високі), зграбно перемахнув через нього на той бік та й пішов собі од того небажаного товариства. Вони ж тільки зглянулись між собою та й порішили в один голос, що в того Гвіда не всі дома — таке говорить, що й купи не держиться. Адже те місце, де вони були, то не їхня домівка, та й не Гвідова, сказати б — нічия. Обізветься тоді мессер Бетто:
— Самі ви, — каже, — несповна розуму, коли не зрозуміли його: він-бо дуже ввічливо й небагатьма словами сказав вам найприкрішу в світі річ. Поміркуйте лишень: сі гробівці — житла мертвих, бо в них кладуть на вічний спокій небіжчиків, а він каже, що се наш дім, і тим дає нам зрозуміти, що ми, як і інші темні люди, — гірші, ніж мертві, в порівнянні з ним та іншими вченими людьми, тим на сьому цвинтарі ми ніби у себе дома.
Зрозуміли тоді всі, що мав на увазі Гвідо, і, засоромившись, ніколи вже послі того не чіплялись до філософа, а мессера Бетта шанували з тої хвилі яко чоловіка розумного і дотепного.
ОПОВІДКА ДЕСЯТА
Брат Цибуля обіцяє показати селянам перо з крил архангела Гавриїла, але, знайшовши замість пера вугілля, каже, що се те, на котрому спекли святого Лаврентія
Усі дами й кавалери розказали вже свої історії, лишилось оповідати одному лише Діонеєві. Не ждучи особливого наказу, він утишив тих, що вихваляли ще дотепність пана Гвіда, і почав:
— Хорошії мої пані, хоч і маю я привілей по своїй уподобі що завгодно розповідати, та не бажаю одбігати сьогодні од того предмета, про який ви всі так добре говорили, і, вступаючи в ваші сліди, розкажу про те, як один спритний чернець закону святого Антонія, не розгубившись, уник чималої ганьби, що хотіли йому вчинити двоє молодиків. Не возьміть собі того за зле, що я поведу про се річ трохи ширшенько: гляньте на небо, то побачите, що сонце ще не звернуло на спадень.
Ви всі, напевне, чули про містечко Чертальдо, що лежить у нашій стороні в долині Ельзи; хоч воно й не яке велике, та в ньому жило за старих часів немало людей вельможних і заможних. У се містечко внадився, знаходячи там собі добрий попас, один чернець закону святого Антонія, на ймення брат Цибуля: він щороку приїздив туди побирати з дурнів милостиню, і жителі тамтешні ставились до нього вельми приязно, не стільки, може, заради святості його й побожності, як задля свійського імені — на їхніх землях добре родила славна на всю Тоскану цибуля.