А монна Нонна добре зробила — її зачепили, то й вона гострим словом по праву одборонилась.
ОПОВІДКА ЧЕТВЕРТА
Кухар Кікібіо дотепним словом обертає гнів свого пана Куррада Джанфільяцці на сміх і уникає лиха, що йому загрожувало
Лауретта вже замовкла, і всі вельми похваляли дотепність монни Нонни, коли королева веліла заступити чергу Неїфілі; та почала:
— Любії мої подруги! Хоч бистрий розум часто піддає язикові в разі потреби влучні, дотепні і дійові слова, та інколи й фортуна, стаючи на поміч боязливим, вкладає їм несподівано в уста такії речі, на які вони в спокійному стані не спромоглися б. Се я й хочу показати вам своєю коротенькою оповідкою.
Куррадо Джанфільяцці, як ви, мабуть, усі бачили й чули, був одним із найшляхетніших громадян у нашому місті і завжди славився щедрістю своєю та гостелюбністю. Бувши справдешнім лицарем, він кохався понад усе в хортах та ловчих птахах — про інші його справи я зараз не говоритиму. Одного дня вполював він із своїм соколом біля Перетоли журавля, птаха ще молодого, та добре вгодованого, і послав його кухареві своєму Кікібіо, родом із Венеції, щоб він його обпатрав і засмажив добре на вечерю.
Кікібіо був добрий майстер своєї справи, та чоловік легковажний; він оскуб того журавля, розпалив огонь і заходився пекти птицю; вона вже майже спеклась і розточувала навкруги приємний аромат, коли се до кухні зайшла одна сусідська молодичка на ймення донна Брунетта, в яку той кухар був дуже закоханий. Приваблена запахом смажені і побачивши того апетитного птаха, вона попросила по-хорошому Кікібіо, щоб він дав їй стегенце. На те кухар одповів приспівуючи:
— Нічого я тобі не дам, сей птах, Брунетто, не для дам! Тоді донна Брунетта розсердилась і сказала йому:
— Як не даси, то, їй же богу, і я тобі вже зроду не дам? Слово за слово, та й до сварки дійшло; тоді Кікібіо, щоб не гнівити ще дужче своєї коханої, одтяв од журавля одно стегенце і оддав їй.
Коли Куррадові і його гостям подали ввечері журавля з одним лише стегном, господар вельми здивувався; він велів покликати кухаря й спитав у нього, де ділось друге стегно. Скоробреха-венеціянець одповів йому, не задумуючись:
— Синьйоре, журавель — птиця однонога, то й стегно в нього одно.
Куррадо розсердився й сказав:
— Де в біса одно? Хіба я журавлів ізроду не бачив, чи що?
А Кікібіо все своє правив:
— Ба ні, синьйоре, як я кажу, так воно і є. От коли хочете, то й на живих вам покажу.
Куррадо, зважаючи на гостей, що в нього були, припинив суперечку, сказавши:
— Ну гаразд, як покажеш мені завтра на живих, що так воно і є (хоч я зроду такого не бачив і не чув), то не буде тобі нічого, а як ні, то клянуся тілом Христовим, такого дам тобі перегону, що поки віку твого мене не забудеш!
Отак скінчилась увечері та суперечка; та наступного дня, скоро на світ благословилось, Куррадо встав сердитий (не заспав уночі свого гніву!), велів привести коней і, посадивши Кікібіо на шкапину, поїхав з ним до річки, де на світанку, він знав, стояли журавлі, і сказав йому по дорозі:
— Подивимось зараз, хто брехав учора — ти чи я. Побачивши, що Куррадо ще не пересердився і треба якось буде перед ним вибріхуватися, Кікібіо страшенно перелякався; їдучи за паном, він тільки й думав, як би йому втекти, та ба! І вперед, і назад дивиться бідаха, на всі боки роззирається, і скрізь, здається йому, стоять журавлі на двох ногах. От уже вони й біля річки; кухар перший помітив із десяток журавлів, що стояли на дній нозі (а так вони справді й стоять, коли сплять).
— От бачите, — показав він на них Куррадові, — правду я вам учора казав, що вони одноногі: дивіться, як вони стоять.
— Зажди, — обізвався Куррадо, помітивши птахів, — зараз я покажу тобі, що вони двоногі.
Тоді підійшов до журавлів ближче й гукнув:
— Шугу! Шугу!
Зачувши те гукання, журавлі стали на обидві ноги і, цибнувши раз і двічі, полетіли геть.
— А що, ласуне? — сказав Куррадо кухареві. — Бачиш тепер, що в них дві ноги?
Кікібіо розгубився, але відповів миттю (хто його знав, звідки та відповідь узялася):
— Авжеж, що дві, мій пане! Треба було вам учора ввечері на того журавля шугикнути, то й він би, як сії, другу ногу опустив!
Куррадові так сей жарт сподобався, що гнів його обернувся зразу в веселий сміх, і він сказав:
— Правда твоя, Кікібіо, треба було мені так і зробити! Отак своєю швидкою й дотепною відповіддю Кікібіо уник великої біди і помирився з паном.
ОПОВІДКА П'ЯТА
Мессер Форезе да Рабатта і маестро Джотто, художник, повертаючись із Муджелло, висміюють навзаєм свій жалюгідний вигляд
Коли Неїфіла замовкла й дами насміялися з кухаревого дотепу, королева веліла зняти річ Панфілові. Той почав:
— Дорогі мої пані, як фортуна таїть часом серед людей низького стану величезні скарби чесноти, що нам допіру показала Пампінея, так і природа ховає не раз незвичайні таланти під найпотворнішою зовнішністю людською. Се наочно проявилось на двох наших славетних співгромадянах, про котрих я хочу дещо вам розповісти. Один із них, мессер Форезе да Рабатта, був маленький, плюгавенький з виду чоловічок, з таким пласким обличчям і кирпатим носом, що тої вроди соромився б і найпоганший бридько з роду Барончів, але з нього був знаменитий юриста, і тямущі люди величали його оракулом цивільного права. Другого звали Джотто, і мав він предивний художницький хист: не було на світі нічого сформованого природою, матір'ю і створителькою всього сущого, чого б він не зміг удати олівцем, пером або пензлем з такою мірою подібності, що не розбереш, де сама річ, а де її зображення; нерідко його малювання так зір людський в оману вводило, що подобизна всім за дійсність уявлялася. Йому вдалося відродити до нового життя мистецтво, поховане од віків квачомазами, які малювали всяку всячину скорше на потіху невігласам, аніж людям доброго смаку, — через те його по праву можна назвати одним із світочів флорентійської слави. Був сей художник надзвичайно скромним чоловіком — хоч у нього вчилися всі інші, він за життя завжди одмовлявся од титулу "маестро", і той титул блищав на ньому тим яскравіше, чим більше ганялись за ним бідніші на талан митці або його учні. Та хоч сей Джотто був неперевершеним художником, на постать і на вроду мало чим од мессера Форезе одрізнявся.