Де ти був, Адаме?

Сторінка 29 з 43

Генріх Белль

Але накази були для нього ще священніші, ніж музика, а останнім часом надійшло багато наказів, які ослабили його хор: гетто й табори в Угорщині ліквідували, а що великих таборів, куди він раніше відсилав євреїв, уже не було і його табір лежав далеко від залізниці, то він мусив усіх їх знищувати прямо в таборі; правда, й тепер іще лишались робочі бригади — на кухні, в крематорії й у лазні — в достатній кількості, щоб він міг убезпечити принаймні найкращих співаків.

Фільскайт не любив убивати. Сам він іще не вбив нікого і тому був трохи розчарований у собі: він просто не міг цього робити. Він розумів, що це необхідне діло, й захоплювався наказами згори, які він доручав неухильно виконувати своїм підлеглим; власне, йшлося не про те, щоб виконувати накази охоче, а про те, щоб розуміти їхню необхідність, шанувати їх і тому виконувати...

Фільскайт підійшов до вікна й визирнув: за зеленим меблевим фургоном в'їхали ще дві вантажні машини, водії вийшли з кабін і втомлено піднімались на ґанок вартівні.

Гауптшарфюрер Блауерт із п'ятьма солдатами ввійшов у браму й відчинив великі, важкі, оббиті повстю двері фургона; люди всередині закричали, бо денне світло болюче різонуло по очах. Вони кричали довго й голосно, і ті, котрі вискакували з фургона, дибали туди, куди спрямовував їх Блауерт.

Першою з'явилась молода темноволоса жінка в зеленому плащі, вона була брудна, сукня на ній, видно, подерта, бо вона злякано куталась у плащ, за руку вона вела дванадцяти-тринадцятирічну дівчинку. В обох не було ніяких речей.

Люди, що виходили, хитаючись, із фургона, шикувалися на плаці, і Фільскайт тихо рахував їх: усього — чоловіків, жінок і дітей — було шістдесят один; вони дуже різнилися одягом, поставою й віком. Із зеленого фургона не вийшов більш ніхто — шестеро, очевидно, померли. Зелений фургон повільно під'їхав до крематорію й зупинився перед ним. Фільскайт задоволено кивнув головою: там з нього витягли шість трупів і з а тяг ли до барака.

Речі привезених людей склали купою перед вартівнею. Обидві вантажні машини теж розвантажувалися. Фільскайт рахував ряди по п'ять душ, що помалу шикувалися; всього в колоні по п'ять було двадцять дев'ять рядів. Гауптшарфюрер Блауерт сказав у мега4юн:

— Всім слухати мене! Ви перебуваєте у транзитному таборі. Пробудете тут недовго. Заходьте по одному до канцелярії, потім до пана коменданта табору, що піддасть вас особистій перевірці. Далі всі повинні йти в лазню й дезинсек-цію, а потім одержите гарячу каву. Хто чинитиме хоч би найменший опір, буде негайно розстріляний.— Він показав на сторожові башти, кулемети на яких уже були повернені дулами до плацу, і на п'ятьох солдатів, що стояли позад нього, знявши з запобіжників автомати.

Фільскайт нетерпляче ходив туди й сюди коло вікна. Він побачив серед привезених кількох білявих євреїв. В Угорщині було багато білявих євреїв. Фільскайт не любив їх іще дужче, ніж чорнявих, хоч серед них були індивіди, які могли б бути окрасою будь-якого альбому зразків нордичної раси.

Він побачив, як перша жінка — в зеленому плащі й подертій сукні — ввійшла до барака, де була канцелярія, тоді сів і поклав пістолет із знятим запобіжником на стіл. За кілька хвилин вона буде тут і співатиме перед ним.

Ілона вже десять годин чекала, коли ж прийде страх. Але страх не приходив. їй довелось багато чого витерпіти й відчути за ці десять годин: огиду й жах, голод і спрагу, задишку й розпач, коли світло вдарило їй в очі, і якесь дивне холодне щастя, коли їй на кілька чи кількадесят хвилин пощастило побути самій. Але на страх вона чекала марно. Страх не приходив. Цей світ, у якому вона жила вже десять годин, був примарний — такий примарний, як і дійсність, примарний, як усе те, що вона чула про нього. Але чути про нього було страшніше, ніж опинитись у ньому. В неї лишилось небагато бажань, і одне з цих бажань було побути на самоті, щоб по-справжньому помолитись.

Вона уявляла собі своє життя зовсім інакше. Досі воно було чисте, гарне, планомірне — точно таке, як вона собі уявляла,— навіть тоді, коли її плани виявлялися хибними,— але такого, як оце, вона не чекала. Вона розраховувала на те, що воно мине її.

Коли все піде як слід, через півгодини вона буде мертва. їй пощастило: вона перша. Вона добре знала, про які "лазні" говорив той есесівець, вона була готова витерпіти десять хвилин смертної муки, але це здавалося їй таким далеким, що воно теж не лякало її. В машині вона витерпіла багато такого, що вражало її особисто, але не проникало в душу. Хтось пробував там зґвалтувати її — якийсь тип, від кого й у темряві аж тхнуло хіттю, а тепер вона марно силкувалась упізнати його. Ще один оборонив її від нього — літній чоловік, який згодом шепнув їй, що його заарештували за штани — одні-єдині штани, що їх він купив у якогось офіцера, але й цього старого вона тепер не впізнавала. Той перший лапав її потемки за груди, порвав сукню, цілував її в потилицю, але, на щастя, другий упхався між ними. Пакунок із печивом теж вибили їй з руки — той невеличкий пакуночок, єдине, що вона взяла з собою; він упав додолу, і, в темряві, мацаючи руками підлогу, вона підібрала кілька шматочків, перемішаних зі сміттям та масляним кремом. Вона поділилася ними з Марією. Частину печива розтовкли їй у кишені, але через кілька годин воно здалося їй напрочуд смачним, вона виймала з кишені липкі грудочки, давала дівчинці, їла сама, і те роздавлене, брудне печиво, що його вона вишкребла з кишені до останку, мало чудовий смак. Кілька чоловік у фургоні відібрали собі життя, спливли кров'ю майже без гучно, дивно хекаючи й стогнучи в кутку, поки їхні сусіди, послизнувшись на витеклій крові, почали несамовито кричати. Але вони замовкли, коли охоронець постукав у стінку, той стук звучав грізно й жахливо, так не могла стукати людина, вони давно вже були не серед людей...

Вона марно дожидала й почуття жалю. Адже вона вчинила безглуздо, що не лишилася з тим солдатом, який дуже подобався їй, хоч вона навіть на знала до пуття, як його звуть; це було цілковите безглуздя. Батька й матір вона вже не застала вдома, там була тільки розгублена й налякана дочка її сестри, мала Марія, що прийшла зі школи й теж не застала нікого. Тата, маму, дідуся й бабусю вже забрали — сусіди розповіли, що їх забрали ще опівдні. І безглуздям було те, що вони потім побігли до гетто шукати своїх; вони ввійшли туди, як щоразу, через задню кімнату перукарні, бігли безлюдними вулицями і ще застали там оцей зелений фургон, що стояв, уже готовий від'їхати. Вони сподівалися знайти там своїх, але їх і самих запхали до фургона. Але батька й матері, дідуся й бабусі в ньому не було. Ілоні було дивно, що ніхто з сусідів не додумався збігати в школу й остерегти її, але ж і Марія до цього не додумалась. Та якби хтось і остеріг її, це навряд чи допомогло б... У фургоні хтось устромив їй у губи запалену сигарету; потім вона дізналася, що це був чоловік, арештований за штани. Вона курила вперше в житті й відчула, що сигарета заспокоїла її, дала велику полегкість. Вона не знала, як звати її добродійника, ніхто й знаку не подав, ні отой засапаний хтивий тип, ні її добродійник, і коли спалахнув сірник, усі обличчя здавались однаковими: жахливі обличчя, сповнені страху та ненависті.