Сльози текли по його обличчю; він уже не пам'ятав нічого, пов'язаного з цією війною, хоча довкола нього вибухали снаряди і він виразно чув, як фургон виїздить із села.
Навіть танки відступили на шлях і, стріляючи, вертались до міста; він чув усе, уявляв собі, виразно бачив в уяві, як оточують село. Але біль в животі був більший, ближчий, важливіший, він був страхітливий, і Грек думав про той біль, що не втихав, що паралізував його; несамовито ошкіреною процесією повз нього проходили всі лікарі до яких він у житті звертався зі своєю болючою хворобою, з його відворотним батьком на чолі вони оточували його, ці нездари, які ні разу не посміли відверто сказати йому, що його хвороба пояснюється просто постійним недоїданням у юності.
В яму з гноївкою влучив снаряд, на Грека вихлюпнулася хвиля, обливши його всього тією смердючою гноївкою; він відчув на губах її смак, заплакав ще гіркіше, та скоро помітив, що танки прямою наводкою обстрілюють подвір'я маєтку Снаряди пролітали на волосину від нього хурчали над ним — неймовірно тверді м'ячі що гнали в повітрі потуж ні хвилі. За спиною в нього бряжчало скло тріщало дерево, в будинку скрикнув жіночий голос, довкола свистіли грудки глини й уламки дерева. Він упав за загородкою гнойової ями і обережно застебнув штани. Хоч його кишки ще конвульсивно шарпав нестерпний біль, він повільно поповз униз крутою брукованою доріжкою — аби далі від будинку. Штани були застебнені. Але він уже не міг повзти, біль паралізував його, він застиг на місці — і на якусь мить перед ним закружляло все його життя: калейдоскоп невимовно одноманітних страждань і принижень. Та важливими й реальними йому здавалися тільки ті сльози, що рясно котилися по його обличчю в налиплу грязюку, яку він відчував на своїх губах: солому, гноївку, землю й сіно. Він іще плакав, коли снаряд перебив стовп, що підпирав дах стодоли, і велика дерев'яна споруда, заповнена паками пресованої соломи, поховала його під собою.
VII
Зелений меблевий фургон мав чудовий мотор. Двоє солдатів у кабіні, що час від часу підмінювали один одного за кермом, говорили мало, та й то майже про самий мотор. "Як звір!"—промовляли вони час від часу, здивовано хитали головами й заворожено прислухались до потужного, густого, рівного-рівного гудіння, в якому не звучав жоден фальшивий чи тривожний тон. Ніч була тепла й темна, і дорога, якою вони їхали все на північ і на північ, подекуди була забита військовими машинами та підводами, і кілька разів їм доводилось різко гальмувати, бо вони запізно помічали колони солдатів на марші й мало не врізались у цю дивовижно безо^юрмну масу темшіх постатей, чиї обличчя вони освітлювали своїми фарами. Дорога була вузька, надто вузька, щоб розминатися з фургонами, танками, колонами солдатів, але що далі на північ, то безлюдніша, і можна було досить довго вести зелений фургон на найбільшій швидкості, фари осявали снопами світла дерева й будинки, а часом на повороті пробивались на поле, вихоплюючи з пітьми чіткі обриси рослин — кукурудзяне бадилля або кущі помідорів. Під кінець дорога зовсім збезлюдніла, водії почали позіхати, а в одному селі звернули в бічну вуличку перепочити, дістали ранці з харчами, сьорбали з баклажок гарячу, дуже міцну каву, відкривали пласкі круглі бляшанки з шоколадом, не квапно робили бутерброди — відкривали баночки з маслом, принюхувались до нього, товсто намазували його на хліб, потім накладали зверху великі кружалки ковбаси — червоної, з чорними цяточками перцю. Тоді спокійно їли. їхні землисті від утоми обличчя пожвавішали, і той, що сидів тепер ліворуч і покінчив із їжею перший, прикурив сигарету, дістав з кишені листа, розгорнув його і вийняв звідти 4юто-картку. На ній була чарівна маленька дівчинка, що бавилась на луці з кроликом. Він простяг фото своєму сусідові й сказав:
— Глянь, правда ж любе дитя — це моя найменша,— і засміявся: — Під час відпустки устругнув.
Сусід втупив очі у 4ютокартку і, жуючи, промимрив:
— Гарна... Під час відпустки, кажеш? Скільки ж їй?
— Три роки.
— Аз дружини 4юто є?
— Аякже,— перший потягся був до нагрудної кишені, але раптом зупинився і сказав: — Слухай! Що вони там — по-казились?
Із фургона почулося глухе збуджене мурмотіння, тоді пронизливий жіночий крик.
— Угамуй їх,— сказав той, що сидів за кермом. Другий відчинив дверцята кабіни й виглянув на сільську
вулицю. Надворі було тепло й темно, будинки стояли неосвіт-лені, пахло гноєм, дуже пахло коров'ячим гноєм; в одному подвір'ї гавкав собака. Солдат виліз із кабіни, лайнувся, ступивши в глибоке м'яке болото сільської вулиці, й неквапно обійшов машину. Знадвору мурмотіння було ледве чути, ніби лагідне гудіння всередині ящика, та в селі загавкали вже двоє собак, тоді троє, і десь раптом засвітилось вікно, з'явився силует якогось чоловіка. Водій — Шредер на прізвище — зовсім не мав охоти відчиняти важкі, оббиті повстю двері ззаду фургона; йому здавалось, що не варто завдавати собі клопоту, тому він кілька разів погрюкав прикладом автомата в стінку фургона, і всередині зразу ж усе стихло. Тоді Шредер став ногами на колесо,— глянути, чи колючий дріт на люку ще цілий. Дріт був цілий.
Він повернувся до кабіни. Плорін уже покінчив з їжею, пив каву, курив і дивився на 4юто, що лежало перед ним,— на трирічну дівчинку з кроликом.
— Справді любе дівчатко,— сказав він і на мить підвів голову.— Там уже тихо... То є в тебе 4>ото з дружини?
— Аякже.— Шредер знову сягнув по гаманець, розкрив його і вийняв потерту о^ютокарточку: низенька розповніла жіночка в шубі. Жінка дурнувато всміхалась, обличчя було вже не молоде й зморене, і здавалося, наче чорні черевички на занадто високих підборах тиснуть їй ноги. Густе, важке темно-русяве волосся було завите перманентом.
— Гарна в тебе жінка,— сказав Плорін.— Ну, рушаймо.
— Так,— погодився Шредер,— рушай.— І ще раз визирнув з кабіни; тепер у селі гавкало багато собак, світилося багато вікон, і в темряві про щось перегукувалися люди.
— Ну, рушай,— сказав він, грюкнувши дверцятами. Плорін натис на стартер, мотор завівся зразу, Плорін
кілька секунд почекав, тоді дав газ, і зелений меблевий фургон повільно виповз на дорогу.