— Сюди, сюди! Заходьте! Всі в коридор і тут чекайте. Нерівна сіра вервечка повільно втягувалась у двері. По
той бік вулиці розчинялися вікна, з них визирали люди, а на розі вже збиралась юрба. Дехто з жінок плакав.
Файнгальс зачинив вікно. В будинку було ще тихо — перший гомін знизу, з вестибюля, був ледь чутний. Він повільно дійшов до кінця коридора, штовхнув ногою двері, і з-за них озвався жіночий голос:
— Заходьте!
Файнгальс, відчуваючи, що червоніє, ліктем натиснув на клямку. Спочатку він не побачив жінки, бо кабінет був заставлений опудалами тварин, високими стелажами, на яких лежали сувої географічних карт, великими, чепурними цинковими ящиками з мінералогічними колекціями під склом, а на стіні висів барвистий плакат із зразками гаптування та пронумерована серія плакатів, що відображала різні стадії догляду за немовлям.
— Агов! — гукнув Файнгальс.
— Я тут! — озвалася жінка. Він підійшов до вікна, де між шафами та стелажами лишався вузький прохід. Жінка сиділа за столиком. її обличчя було кругліше, ніж на фотографії внизу, суворість наче зійшла з нього, а лагідності прибуло. Вона збентежилась і зраділа, коли він сказав "добридень", і кивнула йому. Він кинув на підвіконня великий сувій, потім і пакуночок, що був у лівій руці, поклав поряд кашкета й витер з обличчя піт.
— Допоможіть мені, І лоно,— сказав він.— Чи не знайдеться у вас трохи туші?
Вона підвелась і згорнула книжку, що лежала перед нею.
— Туш? А що це таке? Я не знаю.
— Та ви ж, здається, викладаєте німецьку! Вона засміялася.
— Туш,— пояснив він,— це таке чорнило. А що таке плакатне перо, ви знаєте?
— Ще б пак,— усміхнулась вона.— Плакатне перо я знаю.
— А знайдеться воно у вас?
— Мабуть, знайдеться.— І показала на шафу в нього за спиною, але він бачив, що сама вона не хоче вийти зі свого кутка за столом.
Три дні тому він натрапив на неї в цьому кабінеті й відтоді щодня цілі години стовбичив тут, але вона ще ні разу не підійшла до нього близько — видно, боялась його. Вона була дуже скромна, дуже цнотлива й розумна, він уже чимало розмовляв з нею й відчував, що в неї з'явилась симпатія до нього, але вона ще ні разу не підійшла до нього так близько, щоб він міг несподівано обняти й поцілувати її; він уже багато розмовляв з нею, цілими годинами стовбичив тут у неї, кілька разів говорив і про віру, але йому хотілося поцілувати її, та вона не підходила так близько.
Він наморщив лоба, знизав плечима й хрипко сказав:
— Досить одного слова. Одне ваше слово, і я більше не зайду до вас.
її обличчя споважніло. Вона опустила повіки, стиснула губи і знову підвела очі.
— Не знаю, чи мені цього хочеться...— промовила тихо.— А крім того, це не допомогло б, хіба не правда?
— Правда,— підтвердив він. Вона кивнула головою.
Він ступив у прохід, що вів до дверей, і сказав:
— Не розумію, як це можна — стати вчителькою в школі, де ви самі провчились дев'ять років.
— А чом ні? — відповіла вона.— Я завжди охоче ходила до школи, так само й тепер.
— Хіба тепер є уроки?
— Аякже... ми об'єдналися з іншою школою.
— А ви мусите сидіти тут за сторожа... мудро ж придумала ваша директорка, що залишила тут найвродливішу вчительку,— він побачив, що Ілона почервоніла.— І найнадійнішу, я знаю.— Він окинув поглядом наочні посібники.— У вас тут є карта Європи?
— Звичайно,— відповіла вона.
— А шпильки?
Вона глянула на нього здивовано й кивнула головою.
— Будьте такі ласкаві,— попросив він,— дайте мені карту Європи й трохи шпильок.— Він розстебнув ліву кишеню, знайшов там пакуночок з пергаментного паперу і обережно висипав на долоню його вміст — невеличкі червоні прапорці з картону. Підняв один з них і показав їй.
— Ідіть сюди! Пограємось у генеральний штаб, чудова гра.— Він бачив, що Ілона вагається.— Ідіть! Обіцяю, що й не доторкнуся до вас.
Вона повільно підвелася з-за столика й підійшла до стелажа, де лежали карти. Файнгальс, коли вона проходила повз нього, дивився у вікно, на подвір'я, а потім повернувся й допоміг їй установити стояк для карт, якого вона звідкись витягла. Вона вставила туди карту, відв'язала шнур і повільно розмотала її. Файнгальс стояв поруч із червоними прапорцями в руці.
— Господи,— промурмотів він,— невже ми звірі, що ви всі нас так боїтеся?
— Так,— тихо відказала вона й глянула на нього; він бачив, що вона й досі боїться.— Наче вовки,— додала вона, важко дихаючи.— Вовки, які щохвилини можуть заговорити про кохання. Страхітливий тип людей. Будь ласка,— дуже тихо попросила вона,— не робіть цього.
— Чого?
— Не говоріть про кохання,— знов дуже тихо пояснила вона.
— Поки що не говоритиму, обіцяю вам.— Він пильно дивився на карту й не бачив, що вона збоку всміхається до нього.— Будь ласка, давайте шпильки,— сказав він, не обертаючись. І далі нетерпляче стояв перед картою, втупившись у вкриту неправильними кольоровими плямами країн площину, і розгладжував її руками. Довга лінія від східного ріжка Східної Пруссії вела майже по прямій до Надьварада, тільки посередині, біля Львова, вона була увігнута, але до пуття ніхто нічого не знав.
Файнгальс нетерпляче поглянув на Ілону; вона порпалась у великій шухляді важкої горіхової шафи, виймаючи пелюшки та іншу білизну, тоді велику голу ляльку; а врешті квапливо повернулась і простягла йому велику бляшану коробку зі шпильками. Він похапцем повибирав з них ті, що мали червоні або сині головки. Вона напружено дивилась, як він наколює на них прапорці, а тоді обережно встромляє їх у карту.
Вони дивились одне на одного; в коридорі вже стояв гамір, грюкали двері, тупотіли чоботи, чулися голоси каптенармуса й солдатів.
— Що сталося? — злякано спитала вона.
— Нічого,— спокійно сказав він,— прибули перші пора нені.
Тоді встромив прапорець аж унизу, в жирну крапку —Надьварад,— обережно провів рукою по Югославії, встро мив іще один у Белград, потім — у Рим і здивувався, що Париж так близько від кордону Німеччини. Ліву руку він не відняв від Парижа, а правою протяг довгий шлях аж до Сталінграда. Від Сталінграда до Надьварада було далі, ніж від Надьварада до Парижа. Він знизав плечима й обережно повстромляв прапорці в проміжки між уже відзначеними пунктами.