І тут помічаю, що струмінь у потічка пружний, ще й виблискує сталево. Біля краю промоїни клекоче грізно, піниться.
Хотілося вигукнути:
"Але ж у тебе, дзюркунцю, характер справжньої річки!" Та промовчав. З поваги до потічка промовчав.
СОРОЧАЧЕ ПОЛЕ
Находилися на лижах, накаталися, морозцем надихалися, аж почманіли. Коли б не вечірні сутінки, то й не вертали б додому. Вирішили, що неодмінно прийдемо сюди завтра.
Та наступного дня у мене була невідкладна робота, а ще наступного — знову робота, а потім просто не випало. Вибралися тільки через тиждень.
Прийшли і...
— Чого це поле стало таке сорочаче? — питає Олег. Справді, на білій сніговій ковдрі — чорні плями: і там, і там, і там...
Сонце хитренько усміхається — воно знає, хто це поле під сороку розмалював.
ПРИХИСТОК
Бачив же, що хмара насувається, та все сподівався, що вітер розжене чи пронесе її стороною. А воно як сипоне бульбашкуватим дощем — ніколи вже й до села бігти.
Недалечко розкущилася молодесенька вербичка. Тож лишаю вудки — і до неї. Скоцюрбився в три погибелі, під нижні гілочки заповз. Хоч як воно там, а все ж якийсь прихисток.
...То було кілька років тому. Тоді я прийшов сюди теж з вудками. Якраз квітував травень, усе зеленіло, молоділо.
Мою увагу привернула вербова гілка. Залишена повінню, вона лежала на березі, засихала. Однак у ній ще вперто пручалася живинка, випнувши з-під поморхлої кори кілька хирлявих листочків.
Я пожалів гілку, глибоко встромив її у м'який дернистий берег, ще й річкової води хлюпнув. Хотілося, щоб вона вижила.
Про те, що вербичка сьогодні подарує мені прихисток, я тоді й гадки не мав. А воно ось як вийшло.
АНЕМОНА
Була серед них і анемона: тонюсіньке стебельце, увінчане великим білим келихом-дзвінком. Такою ніжною, тендітною, беззахисно-боязкою здавалася ця квітка, що я весь час непокоївся, чи ж донесу її додому.
А таки доніс. Поставив букет у вазу з водою, як і належить.
А тут — відрядження, повернувся аж через кілька днів. Поглянув на букет і очам не повірив: усі квітки зів'яли, пообтрушували пелюстки, тільки з тендітною анемоною нічого-нічогісінько не сталося — вона так само красувалася великим келихом-дзвінком і так само здавалася беззахисно-боязкою.
ЛА-ТА-ТА!..
По доріжці, по даху, по бузку безлистому: "Ла-та-та! Ла-та-та!" Дощ.
Перший весняний дощ.
Вийшов на ґанок дід Іван — задивився, долоню підставив. Цвірінькають горобці — задоволені. Травичка біля доріжки вмилася, зазеленіла. "Ла-та-та! Ла-та-та!"
По доріжці, по даху, по бузку безлистому.
І все довкруг захоплено плеще в долоні: "Ла-та-та!.."
ГІРКА ТРАВИЧКА
Можливо, бачив я її не раз. Але де там упізнати як не знаю, яка вона з себе.
Принесла її сусідка, коли я нездужав, коли й голови не міг звести.
— Попий цієї гіркої травички,— сказала,— подужчаєш.
І запарила її у горнятку.
Попив я кілька разів — уже й на ногах.
Можна було розпитати в тітки про цю травичку, та й треба було... Але я відчував, як сила так і пружинить у мені, а весна якраз у розпалі — то хіба станеш звертати увагу на якийсь дріб'язок, коли попереду стільки всього!
Та весна тільки в казках буває вічною. І одного дня я згадав: а що ж то за така гірка травичка? Тільки уже не було в кого просити, щоб показав її...
І тепер, хоч скільки трав знаю, мені весь час не стачає тієї одної.
ЗАЦВІЛИ СОСНИ
небо гуготіло, ревло, клекотало, біснувалося, сліпуче розверзало свої нетрі. А з тих нетрів падала водяна лавина, розплющувалась об асфальт, і вже на місці дороги неслася ціла річка, вся в піняві і ряботинні.
Та ось потроху почало вщухати. Віддалилася громовиця, до-щисько перейшов у дощ, дощ — у дощик, а там на пів-обрію здивовано вигнула брову райдуга.
І тут раптом усі помітили на калюжах, на газонах, на асфальті жовту паволоку. Де вона взялася? Одні казали — сірка, інші — що десь у полі вихор підхопив купу міндобрива і воно розвіялося над містом.
А виявилося, що то гроза принесла з лісу сосновий пилок, щоб нагадати заклопотаним людям, що вже травень і зацвіли сосни.
ЩАСТЯ
— Знайшов! Щастя знайшов! Глянь, мамо, яка гарна
п'ятірочка!..
Біжить хлоп'я через подвір'я, поспішає скоріше показати п'ятипелюсткове "щастячко", знайдене на квітучій бузковій гілці. І скільки тієї радості в голосі хлоп'яти! — Знайшов!..
Як, можливо, було і в його прадіда сто років тому. Як, можливо, буде і в його правнука через сто років. Для щастя іноді так небагато треба.
СОЛОВ'Ї
У лісі стільки вранішнього сонця, аж очам лоскітно. Здається, що все тут густо прошите золотими нитками. А на воду глянеш — дзеркало та й годі!
Листя ще тільки проклюнулося на березі та вільсі, на ліщині та осиці.
Зате долі — зелене шумовиння. Недарма ж місяць травнем звуть. А по тому шумовинні — білі цятки. Це заячий щавель цвіте. Тут і там — фіалки. Онде барвінок.
Край самої води черемха, у піняві вся. Цвіте.
Ми розкладаємо вудки.
Враз як задзвенить, як защебече: "Тьох-тьох-тьох! Чів-чюв!" Соловейко.
Коли він змовк, десь за річкою озвався другий. А ген оддалік ще один витинає.
І знову над нами: "Тьох-тьох! Ті-ті-ті! Тюр-р-р! Чів-чюв! Чів-чюв!.."
Оте "чів-чюв" виходило у нього так, наче запитував нас: "Чув?" Олег і каже:
— Чув. І я чую, і он дядько.
А соловейко пурх із гілки. Тільки його й бачили.
УСІХ ПРИГОЩАЄ
Дятел підлетів до молодого клена: "Тук! Тук! Тук!.."
Не годиться полохати птаху, зайняту своїми пташиними клопотами. І я стою, чекаю, поки він перелетить на інше дерево.
А дятел не поспішає — продовбав кору і ласує кленовим соком. Бач, який, знає, що кленовий сік не гірший від березового.
Нарешті полетів. Та тієї ж миті де не візьмись два горобці. Вовтузяться біля клена, по черзі п'ють сік, задоволено цвірінькають — дякують дятлові, що пригостив.
Настала й моя черга. Відламав я галузку, встромив її в дятлову дірочку. Сік по галузці кап, кап, кап...
Пробую на язик — солодкий!
Навесні дятел щедрий, усіх пригощає.
ПІСЛЯ зими
Прийду після зими, а на твоєму березі, річко, буде все до цяточки знайоме: ось наввипередки рвонули в ріст червонясті кущики кінського щавлю; ось посеред обчіпляних довгими китицями старих осик вгадує зозуля мої літа; ось погрозливо настовбурчився триголовий Горинич — твій ревний охоронець, величезний чорний корч, хтозна з яких часів і з якого лісу. Прийду після зими: — Здрастуй, моє розволля! Скажу. Погукаю. Заспіваю.