Важко уявити собі: тут — Комсомол, Сельбудинок, Райпарком, а отам, на тому березі, що його видно, як з Київської пристані — Труханівку, вже — сигуранца, Румунія...
— Тррр-рр! Ми вже приїхали.
Балагули метушливо стрибають з передка (чого вони завжди метушаться?), розпрягають коні.
Комендатура кордонної охорони. Я йду засвідчити перепустку й просити червоноармійця показати кордон. Маленький кабінет коменданта. На столі апарат польового телефону, на стінах — мапа кордону і портрет Леніна. З узенького вікна добре видно румунський берег. Я запитую коменданта про кордонне життя. Чорний, засмалений, він незграбно одсуває на потилицю кашкета й бере олівця. Що сказати про кордон? Він працює тут з самого початку, відколи кордон заступив фронти. Йдуть за днями дні, але що в них цікавого? Бувають втікачі, бувають шпигуни, часом проскочить кілька озброєних пачкарів — але хіба ж то цікаве? Та воно ж буває мало не щодня...
Комендант намагається відповідати мені по-українському, але він, далебі, не розуміє моєї цікавості:
— Сказать, так пошти й нічого нема в нас інтересного. Глушина — понімаете, ніякого культурного життя, і вообще... Тепер, правда, легше тут служити, а ось у 21-му, 22-му році — еге-е!.. З-за кордону банди, з тилу по селах — банди, а тут роззуті, в самих онучах, на пост ходимо, і їсти нема чого. Прийдеш до дядька: "Дай пошамать", а він, понімаєте,— поставить на стіл миску, покладе ложку, а потім у миску — квітанцію продналога!—"їж, це твоє!"...
Комендант закурює цигарку, посміхається.
— Да, було, можна сказать. Тепер не так...
Позад мене раптом грюкають несамовито двері, й до кабінету вдирається навіжений дитячий крик:
— Пусти, пусти, дяденька! Я поеду в Вязьму. Пус-ти-и-и!..
До кімнати вскакує однонога замурзана дівчинка і, як підстрелений кулик, кружляє коло столу до письма.
До кабінету поспішно входять два канцеляристи й вартові. Усатий діловод несе маленьку милицю, хоче подати її дівчинці.
— Идем, Маруся, на двор. На тебе костыль...
— Не хочу на двор!
Маруся вже долізла до коменданта й терзає землянис-тими пальцями синє галіфе:
— Пусти, дяденька! Я — вяземская, в Вязьму поеду.
Комендант зніяковів. Він підвівся з стільця, але дівчинка вчепилась у чобота. Комендант зовсім розгубився: він, як парубок, що йому несподівано хтось жартома доручив бавити вередливе немовля й він не годен дати собі з ним раду.
— Маруся, яблока хочешь? Идем на двор — яблоко дам,— намагається вгамувати діловод, але кляте дівча зашилось у кутку під столом і лементує.
— Пусти, дядя, я не хочу в детдом!
Кімнату наповнюють військові, але їхні строї з синьо-зеленими кашкетами ДПУ, зовсім не пасують до їхніх спантеличених безпорадних облич. Справді,— що робити з Марусею? Вона кричить далі, немов її тут люто б'ють, і жадна принада її не спокушає,— тільки одне:
— Пусти-и!..
Діловод добирає останнього способу:
— Маруся, а Маруся! Идем на двор с Каштанчиком играться.
Взяло! Дівчинка метко вилазить з-під столу й хапає поспішно милицю.
— А где Каштанчик?
Милиця стукає вже підлогою, але Маруся помітила мій цивільний одяг і звертається до мене:
— Дай копеечку, дядя. Да-а-а-ай! — настирливий, нахабний голосок усесоюзної безпритульності: — Ну, дд-а-ай! Што тебе разве жалко копеечки!..
Діловод нагадує їй знову про Каштанчика, і Маруся вже забула про мене й "копеечку" — шкутильгає на двір.
Кабінет коменданта порожніє. Комендант зітхнув, як збувся халепи, знову сідає до столу.
— Вчора піймали її на кордоні, переходила з Польщі Збруч...
— Переходила Збруч?
— Да. Це поляки дуже часто роблять. Вони знають, що в нас малолєтніх не розстреливають і через те таких пацанов і посилають.
— Невже ви думаєте, що вона шпигунка? — щиро здивувався я.
Комендант посміхнувся:
— Вона ввесь есесесер і всю Польщу знає! Ви тільки побалакайте з нею.
— Що ж ви з нею робитимете?
— Да треба ще подождать малость: может бить, "капать" начньот, а то до Кам'янця відправимо. Із таких пацанов самий хитрий елемент буває; це вона, я говорю вам, тільки так, вроді як би дурочку ізображає, а в дійсності, так вона — го-го!..
До кабінету прийшов із вартівні вільний червоноармі-єць. Я можу вже йти на кордон. Комендант попереджає польовим телефоном застави, й ми виходимо.
В садку під дикою грушею бавиться Маруся з Каштан-чиком. Каштанчик фецає задньою ногою й удавано кусає Марусю за руку. Збоку на лаві сидить переможцем усатий діловод, милується з наслідків своїх усоївіщань.
Ми сходимо до самого берега Дністра. Кучугурами цегли й мулу стирчить з води зруйнований міст. На тому боці до урвища збігає село Атаки. Стріхи, садки, коло берега ліньки перевертають колеса водяні млини, шубов-стається на мілині дітвора... Дітвора сміється і радо кричить. По якому вони кричать? Вітер односить за течією їхні крики й не добрати слів. Та ні — вони, без сумніву, кричать по-українськи! І ті Атаки — то справжнє українське село; перепливти б човном на той бік,— та ж сама Україна з сопливою, замурзаною малечею, поважними дядьками й Сірком під клунею. І це — кордон!.. Який же це кордон! А де ж смугасті шлагбауми, де вартові, де кордонні стовпи? Нема нічого ні з нашого, ні з того боку. Сонце однаково пече й тут і там, ворони перелітають з правого берега Дністра на лівий і знову назад. Чиї це ворони — румунські чи радянські? З румунської сторони суне спроквола небесним "танком" синювата хмара. Ось вона підступила до берега, пливе Дністром і — вже на нашому боці. Допіру ще вона була румунською, а тепер наша, радянська хмара.
Позад нас розтинається нагло постріл. Другий. Третій.
— Это румыны вызывают наших,— привычка у них такая,— заспокоює мій запитливий погляд червоноармі-єць.
— Сейчас с поста выйдут наши, и тогда они подплывут лодкой. Дела, значит, есть сегодня какие-то...
Дністер одкинув назад нейтральний острів, що посередині, і ширшає. Під лісовим румунським берегом мчить на схід його бистрина. Я вдивляюсь на румунську сторону, але — хоч би тобі один поганенький румун у синьому однострої! Жодного. Тільки пастушки пасуть на узбіччі череду та до млина торохкотить селянський віз.
На горбах коло нашого берега виглядають хати. Це останнє радянське село, Ісаківці. Тут стик трьох кордонів: радянського, румунського й польського. Це тут, як кажуть селяни,— когут піє на три держави.