Де когут піє на три держави

Сторінка 2 з 7

Антоненко-Давидович Борис

— До кращого готелю. Який тут у вас кращий?

— Кращий? Можна в "Лондон" або "Київські номери"...

Але в "Лондоні" годі й думати спинитись. Бруднющі кам'яні східці крутяться кудись угору, де смердить якимись бридкими випарами, карболкою й на стінах чатують блощиці. Справжня азійська буцераня, а не "Лондон"!

Я беру валізку й виходжу на вулицю шукати іншого гоіелю. Вони всі отут, на три кроки один від одного, на вузенькій уличці старого міста: "Лондон", "Венеція", "Одеса", "Київські номери"... Ще які? Певно, який-небудь "Версаль", "Париж", "Ренесанс".

Але, вибачте,— в чому річ? Дві брудні постаті заступили мені дорогу.

— Слушайте, слушайте. Вы имеете в "Венеции" что надо!

— Пожальста, пожальста! Вот "Одесса"! В "Одессе" — вы что хотите. Я уже несу ваши вещи...

Він справді живцем вириває мені з рук валізку. Я міцніше стискаю в руці держальце, але він смикає її щосили, немов це я схопив у нього річ, а він спішить на поїзд, що вже рушив. Він таки, каналія, міцно вчепився в мою валізку, і його очі пристрасно гасають зіньками по моєму обличчі, намагаючись удертись у саме моє нутро.

— В "Одессе" — все! Чего же ви стоите?! — вже не запрошує, а кричить він.

— Зачем вам "Одесса"? Вы же видели уже "Лондон", так зачем вам "Одесса"? Я извиняюсь — разрешите, я помогу...— і я чую, як мій сувій з подушкою лячно тремтить і подається назад. Моє становище серед цих галасливих "венеціянців" і "лондонців" посеред вулиці стає йо-лопським. На тротуарі спиняються перехожі, з балконів, де сушаться бруднющі, здоровенні перини, на нас дивляться зацікавлені єврейські дівчата. Я рішуче струснув своїми речами й ступив крок просто на "венеціянця".

— Ні "Венеція", ні "Одеса", ні ще що там! Я йду до "Київських номерів".

— Зачем же вам "Киевские", если в "Одессе" вы имеете?..

Мені таки довелося штовхнути ліктем одного, щоб усе ж таки вийти якось на тротуар. Власники готелів здивовано розступились передо мною й застигли. За хвилину вони печально повертались розчаровані до своїх "Венецій".

Я підходжу до "Київських номерів". Маленький одноповерховий будинок випнувся одним боком на вулицю, а другим вгрузає в якусь стайню... Завіски на вікнах поспішно розсуваються й з сутінок вікна визирають чиїсь зацікавлені очі, вбираючи моє лице. Коли я зникаю з їх овиду, вони одчиняють потихеньку вікно й дивляться мені вслід. Це зрозуміло: я нова людина, що допіру приїхала до міста. В Кам'янці — це новина, просто подія, а для власників готелів — навіть сенсація. Давно вже зірвано мости на Збручі, що ними їхали з кордону до Кам'янця балагули з крамом, одтято Бассарабію, куди бігла з Кам'янця залізниця, скасовано губернію, згорів навіть губернаторський дім, комерційні ріки пішли іншими річищами, увійшли в нові береги. Всохли економічні коріння, що живили були місто, і місто блякне в зануді, місто вмирає, поринаючи в глущину провінції.

— Ну, це ви маєте, будьте ласка, найкращий номер, я вже — най так і буде — уступлю вам його за півтора карбованці.

Мій покій — найкращий? Цікаво, що ж тоді являє собою найгірший?..

Біля мальованої під якісь фантастичні шпалери стіни спокійно стоїть круглий стіл, вкритий темною, засмальцьованою скатертиною. Нема сумніву, що мої попередники в цьому "найкращому" використовували її, як носову хустинку, як серветку і як рушник. На столі порожня, суха, мов спеціально висушена, одкрита карафка. Туди всередину потрапила якась знудьгована муха й тоскно дзижчить. Коло карафки — шклянка. На дні її — жовта, смерДюча, невідома хімікам рідина. Невже хто-небудь нив будь-коли з цієї шклянки? Невже в карафці могла все ж таки колись бути вода?..

Господар "Київських" піймав мій скептичний, печальний погляд і намагається подати деякі корективи:

— Ну, скатертину можна, положим, перемінити, а в графин я Зараз наллю води.

— Ні-ні, заберіть його собі зовсім! І шклянку, чуєте — неодмінно шклянку відціля!..

Господар здивований: я перший якийсь чудило, що не хочу користуватися комфортом... Він неохоче згрібає те все у волосяні воскові руки й навшпиньках зникає.

Я далі оглядаю свою конуру, що її тільки нужденна іронія міста, яке вмирає, могла назвати "найкращим покоєм", і моєму оку нема де спочити на її рябих стінах і брудних вогкуватих кутках. Цей готель, що в ньому я маю оце кілька днів жити, далебі скидається на Винни-ченкові "Номера для приезжих "Малороссия", і мені здається, що за стіною — то говорить із якоюсь жінкою Гаркун-Задунайський, а втім там досить шаблонна тема:

— Я же вам три рубля предлагаю!

— Вы очень даже ошибаетесь — штоб я за троячку целую ночь! Пять, а меньше и никак не будет; другая б "червяка" выматывала, а я тольки — пять. Как хотите себе...

В деревне жить привольно —

Збирать цветы довольно,

Из бабочки играться

И весело смеяться...

Що за пісня? Що за чудні слова? Який навіжений поет плодючої землі української міг скласти отаку нісенітницю? Важко зійти з дива, бо ця малеча, що ходить колом і співає, вистукуючи ніжками такт: "привольно", "довольно", "играть-ся", не сама тут, у скверику. Біля гомінкого дитячого кола — квочкою біля курчат — ходить-похожає дошкільниця-вихователька. Це, безперечно, дитячий садок.

Дитяче коло спинилось. Здається, вони мають зараз грати у квача, чи як там він у них тепер зветься?

Стрижена дівчинка рахує посередині кола, тикаючи пальчиком кожного в груди:

Эныки, бэныки

Ели ва-реники,

Эныки, бэныки —

Клоц!

"Клоц" буде квачем. Пам'ять повертає мені на мить моє далеке дитинство. Ці "Эныки-бэныки" є не що інше, як перелицьоване і вдосконалене колишнє:

Ане, дуне, рес,

Квінтер, вонтер, жес,

Ане, дуне, раба,

Квінтер, вонтер, жаба!

Просто за проваллям, що через нього пройшла смуга Турецького мосту, вивершив башти й стиснув руїну раме-нами-мурами старий замок. Це турецька фортеця. Ордами пройшли віки повз її мури, і їхня холодна, похмура тінь застигла на барнавому камінні.

Дні безкінечною черідкою летять у минуле, і в моїй уяві воскресає давній-предавній Кам'янець. Кам'янець — брама до Польщі, Кам'янець — міцна фортеця католицького світу, що а мечем напоготові виставила запанцеровані груди під удари ісламу. Кам'янець — пильне око магната серед українських ланів, де громадить гайдамаків Шпак, де кожне село сперечається з іншими за право називатись батьківщиною Кармелюка. Грізний, неприступний колись Кам'янець, тепер окружне місто нашого прикордоння.