— Ні. Телефон — так, звичайно, але загалом ні.
— І все ж я проситиму вас не згадувати в паперах, що цю інформацію ви дістали від мене.
— Обіцяю,— сказав Гольцпуке.— Це дуже важлива інформація. Цінна. Страшна. Перевіряти не тільки велосипедистів, а й самі велосипеди — навколо Тольмсгофена, Горна-укена, Трольшайдта, Бретергайдена...
— І навколо Губрайхена, якщо моя сестра тут іще затримається...
— А вона затримається надовго? Вона щось про це казала?
— Ще ні. Але їй тут подобається. І вона, звісно, може залишатися тут стільки, скільки схоче. І скільки зможемо ми тут залишатися. У мене таке враження, що життя в неї тепер дуже зміниться. Після того, як пастор Роїклер поїхав звідси назовсім, ми вже не знаємо, що вчинять із нами церковні власті. А ви, до речі, знали, що Роїклер?..
— Так, нам відомо про його... Про його зв'язок із тією пані Плаук. Ми знаємо також... і знали, що вчора він... Одне слово, втік. До речі, гідний поваги чоловік.
— Виходить, ви маєте в селі інформаторів?
— Звичайно. Невже це вас дивує?.. Я просив би вас зробити мені послугу й дістати десь попільничку. Єпископи, судячи з усього, не курять...
Рольф знайшов у сусідній ванній кімнаті керамічну мильницю, вийняв її з гнізда, поставив на стіл, узяв у Гольцпуке сигарету, припалив і, не сідаючи, затягся.
— Ця штука, правда, трохи хитається, але користуватися нею можна. Мені не хотілося б заходити до інших кімнат... Я тільки внизу добре орієнтуюсь. А ви не бажаєте поговорити і з моєю сестрою?
— Ні. Але з вами у мене ще є розмова. Про ваших приятелів. Те, що ви тут казали,— оця гордість, непоступливість, оте вигнання чи, краще сказати, відчуття, ніби вони у вигнанні, а також досвід, міркування... Як ви гадаєте, ця група, яку ви так схарактеризували, вона велика?
— Це ви можете дуже легко підрахувати по своїх досьє, а також по досьє служб, близьких до вашої. Адже ми всі стоїмо на обліку. Це не означає, що ми самі стали на облік. Скільки нас точно, ми не знаємо, це маєте знати ви. Погляньте на цю армію — на армію духовних воїнів, придивіться до неї, нехай ці сотні тисяч молодих жінок і чоловіків разом зі своїми дітьми пройдуть перед вами чи бодай перед вашим внутрішнім зором, і запитайте самі в себе навіщо їм освіта, можливо, навіть здібності, сила й краса — невже тільки для того, щоб ви все це охороняли? Нація і її представники, що живуть з випадкових підробітків, обтрушують горіхи, рвуть яблука... Ну, коли у вас більш немає запитань... Щоб я почував себе тут затишно, то ні, і все ж єпископська кімната принаймні один раз за своє існування та знадобилась. То тепер усі заходи безпеки переходять з Блора сюди?
— Несподіване рішення вашої сестри поставило мене в скрутне становище. У Блорі є три кордони: зовнішній, внутрішній і, сказати б, безпосередній,— це ті охоронці, яких бачать люди. Цього переїзду ми не сподівались, і такі неврів-новажені вчинки, що їх навіть можна назвати втечами... Скажу вам щиро: тепер мені доводиться імпровізувати й покладатися на мури пасторського саду... Якщо ваша сестра...
— Можна їй хоч по молоко ходити?
— Краще не треба. Якби ви змогли стати їй у цьому на заваді... Та й усілякі прогулянки теж не бажані. Як на біду, про це вже відомо пресі, пішли чутки про сімейну кризу...
— Виходить, я повинен тримати рідну сестру ніби під арештом?
— Якщо ви хочете назвати це так... Дівчинку теж, звичайно... Ця історія з велосипедами не йде мені з голови. Хоча вашій сестрі він, за вашою теорією, нічого й не зробить...
— На це ви не покладайтесь.
— Дозвольте запитати: що б ви сказали про одяг?
— Одяг звичайний. Не такий уже, як у молодого директора банку, але й не такий, як у волоцюги. Одне слово, як у звичайних милих молодих людей, що їздять на велосипедах.
Рольф відніс мильницю назад до ванної, витрусив і поставив на місце. Потім поправив крісла, розгладив скатерку на столі й рушив услід за Гольцпуке вниз. Дощ не перестав. Вартовий наче не кивнув головою, а скоріше невдоволено похитав. Фрукти падали з дерев і лежали на траві. Коли вони ввійшли до натопленої вітальні, годинник пробив восьму. Гаряча плита, діти з замурзаними какао губами, обидві усміхнені жінки з сигаретами за кавою... Ідилія!
— Сьогодні нам доведеться сидіти в малій залі,— сказала Катаріна.— Сабіна мені допоможе, вона так гарно співає! І малює,— додала вона.— Почнемо вже готуватися до дня святого Мартіна.
Сабіна, побачивши Гольцпуке, зашарілася, потім кивнула йому головою і промовила:
— Мені шкода, але цього разу довелося поспішати... У вас є до мене претензії, побажання?
— Так,— відповів Гольцпуке.—Є. Ви ж знаєте, заборонити я вам нічого не можу, я можу тільки порадити. Не виходьте з дому, принаймні з саду — ні в якому разі. Крім
би
того, я хотів би знати,— власне, я мушу знати, задля вас-та-ки, чи довго ви тут пробудете. Мої заходи... Ви ж розумієте... Я вас прошу, адже досі ми з вами працювали дуже добре.
— Не знаю,— відповіла Сабіна.— їй-богу, не знаю.— Вона зітхнула.— Я знаю тільки одне: до Блора я не повернусь, і там — що стосується мене й дочки — вам уже не треба планувати ніяких заходів. Чоловік мій поїхав і, мабуть, надовго. А в батька й матері... Малій краще тут. Та чи довго?.. А мені справді не можна піти з Катаріною до дитячого садка?
— Чого ж, можна. Тільки тоді мені доведеться поки пк> зняти тут обох охоронців і поставити їх там...
— А якщо Кіт піде сама?
— В такому разі я був би змушений, поки не прибуло підкріплення, одного охоронця залишити тут, а другого послати туди.
— Тоді я зостануся тут. Наглядатиму за плитою, варитиму обід і мріятиму про нашу дванадцятикімнатну віллу під Малагою, яка завжди стоїть порожня... Там цілий місяць, бува, проганяєш нудьгу, що тим часом зібралась, а вона все збирається й збирається... Ви можете це зрозуміти?
Гольцпуке збентежено звів на неї очі, дістав сигарету, прикурив від вогню, якого йому дав Рольф, і подякував.
— Нудьга...— проказала Сабіна.— Так, вона справді збирається — густа, туга, я б навіть сказала, відчутна на дотик... її можна тільки вичерпати пригорщами і то через силу. Пригорща за пригорщею, пригорща за пригорщею... Кімнати за кімнатою... А під дверима — іспанські поліцейські у формі, німецькі — в цивільному... Шумить море, пальми... Пальми, мабуть, похитуються... Ні, я зостануся тут. Сидітиму коло плити й смажитиму каштани...