Нарешті Рольф почав, затинаючись, дякувати й бурмотіти щось про той чудовий час, який вони тут прожили разом.
— Не знаю, що б із нами було, де б ми знайшли прихисток... А без вас тутешні люди, я певен, не ставилися б... до нас так приязно... Не знаю...
Анна Плаук уже сиділа за кермом; вона всміхнулася й кивнула їм головою. А тоді вони все ж обнялися, зронили по сльозині, а як машина рушила, то помахали один одному рукою.
Потім він, Рольф, ще раз зайшов до церкви, подивився на спорожнілий вівтар і аж тоді помітив, що й непогасна лампада вже не горить. Страх перед цією переміною, страх перед новим пастором, страх перед страхом, що його навіювало можливе вигнання... Він замкнув пасторський будинок і сховав до кишені ключа.
Коли він повернувся, Кіт уже гралася з Гольгером; вона показувала йому, де треба посадити лева, а де поставити дерев'яну таксу, яку хлопчик так любить,— оту новомодну потворну таксу в стилі а-ля Дісней. Сабіна сиділа на лежанці біля плити й курила, що останнім часом він помічав за нею рідко. Цікаво, від чого це вона так розпалилась — від плити чи від збентеження? Зрештою, в ній завжди було щось дитинне. Ні, Сабіна не простодушна, а саме якась дитинна, і він ніколи не міг збагнути, чому вона вибрала саме Фішера. Серед такого типу чоловіків є не тільки привабливіші, а й по-справжньому привабливі. Скажімо, той-таки Пліфгерів онук, з яким він познайомився в батька, або ж — нічого бога гнівити, треба бути справедливим — молодий Цумерлінг. Той хоч і не справляє враження страх якого розумного, зате чоловік надзвичайно уважний і дбайливий — певно, саме таких і називають "люблячими". І Сабіна могла б, звичайно, піти за нього, адже він першокласний вершник, і це було б ще й яке подружжя—"Блетхен" і Цумерлінг. А чом би, власне, й ні? Адже, зрештою, й так байдуже, що люди читають — те чи те, а в нього й самого щемить серце, коли він, лагідно поглядаючи на Сабіну, бажає їй більшого щастя, ніж вона, судячи з усього, має з отим Фішером. Але ж спочатку Фішер теж був не дуже й поганий, він таким став потім. Звісно, погляди в нього завжди були реакційні, в голові — самі прибутки... Ну гаразд, такі вони, певно, всі, принаймні мають такими бути. Проте колись Фішер був лагідніший, не такий черствий; його "чарів" стало не надовго, а часом у його погляді промайне навіть якась туга... Одначе найприємніший з усіх, безперечно, молодий Цумерлінг.
— Чому ти всміхаєшся? — спитала його Сабіна; сигарета в неї погасла, і вона роздушила її в попільничці.
— Чому всміхаюсь? Бо в мене є для тебе куди краще житло, ніж комірчина. В мене є справжня єпископська кімната з єпископською ванною! — Він дістав з кишені ключа й покрутив його на пальці.— Несподівано виїхав пастор. Мусив терміново виїхати. Він переказував тобі вітання, Ката-ріно, й Гольгерові теж. Пастор залишив на мене свій будинок — на той випадок, якщо приїдуть гості... А загалом я радий тебе бачити. Вигляд у тебе прекрасний, майже як у закоханої. Тобі навіть вагітність до лиця. Уже ж добре видно...
Сабіна почервоніла. Його відповідь була, мабуть, усе ж таки надто фамільярна.
— Не ображайся. Ти ж у нас трохи побудеш?
— Кілька днів, не менше. Катаріні я вже пояснила. Ервін знов поїхав у свої великі мандри, а мені не охота сидіти весь час у великому будинку самій... Тому, якщо ви не проти, не треба мені ні єпископської кімнати, ні єпископської ванни. Тоді краще вже я зостанусь у тому величезному будинку з поліцією довкруг... Прошу вас, якщо можна, не треба єпископської кімнати...— Сабіна якось дивно, збентежено всміхнулась, а тоді заходилася допомагати Катаріні накривати на стіл. Вона ще не забула навіть, де стоять тарілки та паперові серветки.
А він тим часом повирізував у яблуках серединки, понакладав туди джему й поставив яблука в духовку. Потім іще раз перемішав у мисці молоко, яйця, цукор та ваніль на підливу.
— Скуштуєш і згадаєш про Айкельгоф,— сказав він.—
— Ти теж часто згадуєш про Айкельгоф? А я думала, ти вже й чути про нього не хочеш...
— Чого ж, я про нього згадую. Правда, не часто. Але я знаю, що ти згадуєш про нього часто, і хочу, щоб ти почувала себе як удома... Може, тут оце — часточка Айкельгофа, хай і в тридцять разів менша. Ану, діти, ходіть сюди!..
— Так, тут мені спливає на пам'ять Айкельгоф. Це, мабуть, через мур. І через вашу сердечність.
Поки вони всі вечеряли — рагу, тушковані з грибами овочі, салат,— Сабіна тільки втішено зітхала. Потім сама, без нагадування, поставила на плиту чайник, раз у раз торкаючи за руку Катаріну, всміхаючись і мало не схлипуючи,— принаймні очі в неї були вологі. І хоч він і сказав їй, що охоронець їсти відмовився, вона рішуче наполягла на тому, щоб понести надвір "горнятко" і тому чоловікові.
— А потім і яблуко, коли спечуться. Від мене він візьме, ми ж бо з ним знайомі вже давно.
Дощ тим часом припустив дужче; Сабіна накинула на себе Рольфову штормовку з каптуром, сховала під полу горня — брати парасольку вона відмовилась — і обережно причинила за собою двері.
Він хотів був щось сказати, але Катаріна похитала головою. Збираючись про щось поговорити, вони ніколи не зважувались вислати Гольгера за двері. Тож він тільки промовив:
— Пастора Роїклера не буде довго... Дуже довго.— І поклав перед нею угоду про винайм — власне, додаток до угоди.
Обоє були вражені, побачивши, з якою щасливою усмішкою повернулася Сабіна до хати, скинула мокру штормовку, струснула її і знов сіла біля плити. Потім були яблука в улюблених Гольгерових горнятках — у брунатних з червонуватими вінцями, була ванільна підлива, і всім стало так затишно, так радісно, немовби над хатиною, садком і цілим селом витала свята Варвара разом із святим Миколаєм. Хоч надворі ще осінь, а вже відчувається подих зими, і йому знову стало тоскно через те, що в них так затишно. Катаріна простягла Сабіні горнятко з яблуком у підливі для охоронця, але та тільки похитала головою.
— Ні,— мовила вона,— не хоче. Не може порушувати інструкції... Я мушу вам щось сказати... Вони притягнуть із Блора фургон, у якому останнім часом жила охорона, й поставлять його тут... Я порушила ваш спокій...