Сьогодні Гольгер змерз і сховав спершу ліву, а потім і праву руку до кишені батькової куртки.
— Скоро доведеться діставати з шухляди рукавиці. Тепер він мусив брати й бідончика поперемінно то в праву
руку, то в ліву. Він пообіцяв малому насмажити каштанів — ними гріти руки найкраще, напекти, звісно, яблук із ванільною підливою, а ввечері погратися — поскладати будиночки. Чому діти так люблять складати будиночки, чому вони так люблять сидіти з батьком або матір'ю коло теплої плити й слухати казку чи пісеньку? Сьогодні молоко давав молодий Гермес; він був дуже привітний, усе розпитував, розпитував і бурхнув такий "доливок" — майже як мати. Потім почав говорити про своїх дітей, жодне з яких не хоче переймати господарство. Рольф його втішив:
— Поки ваші діти підростуть і зможуть вирішувати це самі, все переміниться, все буде не так. Вони ще полаються за це обійстя.
Молодий Гермес усміхнувся:
— Ваші б слова та до бога!
— Ось побачите.
— Якби знаття, що доти ви не поїдете звідси, то я побився б з вами об заклад. Три місяці давав би молоко без грошей, коли б ваші слова збулися.
— Через п'ять років вашому Конрадові сповниться вісімнадцять. Мене тут тоді, мабуть, уже не буде...
— Ви повинні лишитися тут!
Ці слова Гермес сказав так щиро, що обидва вони аж знітились. А Гольгер міцно стис його руку, так наче й він хотів сказати: "Атож, треба лишитись".
— Це залежить не тільки від мене,— промовив Рольф.
— А від кого — від нас? Тобто від села?
— Я маю професію,— відповів Рольф.— Дипломований фахівець із банківської справи. Навіть працював. Але тутешньої філії мені, гадаю, не довірять.
Обидва знов засміялись, а Гермес сказав:
— Моя сестра... Може, господарство перейме вона... Сестра...
Рольф подякував, узяв молоко, потис молодому Гермесові руку й пішов. Чорт, невже він помалу стає таким собі "ліваком"-анархістом, а то й опортуністом? Звичайно, і в тутешніх селян є сини й дочки, що десь учаться, а на вихідні часом приїздять модно вбрані своїми студентськими автомашинами у село; до церкви на відправу вони йти не хочуть, поводяться як "ліваки" — сексуальна свобода й таке інше. Іноді вони навіть приходили до них додому, висловлювали обурення, розводилися про Мао і ставились до нього, Рольфа, вельми шанобливо — адже він побував за гратами. Але йому не до вподоби, коли хтось намагається втертися до нього в довіру, своїм перебуванням за гратами він ані пишається, ані тішиться, а як на сентиментальну Катарінину душу комуністки, то ці молоді люди розмовляли аж надто відверто, про сексуальні проблеми висловлювалися скоріше непристойно, ніж із знанням справи, нахабно втиралися в довіру, а тоді раптом десь зникли — видно, злякалися з ними водитись, адже в останній рік чи два це стало вже недоцільно, і зостався тільки один хлопець, Шмергенів син, якого братове самогубство спершу приголомшило, а тоді примусило замислитись. Він приходив, розмовляв про Кубу, мріяв вивчати іспанську, і вони знайшли йому одну чілійку, Долорес, яка й допомогла хлопцеві здійснити його мрію. Він навідується ще й досі, Генріх Шмерген,— сяде біля плити, скрутить цигарку, всміхається і не йде навіть тоді, коли до них приходять їхні давні друзі — надійні, озлоблені друзі, безробітні, бо закон заборонив їм працювати за фахом; вони сперечаються про різницю між охороною та наглядом, і в їхніх окремих, ледве вловимих нотках він, Рольф, з прикрістю вчуває, що вони залічують його, попри в'язницю та нагляд, все ж таки до верств привілейованих. І це завдає йому особливого болю, це ще гірше, ніж якби їм повибивали камінням шибки. Кінець кінцем, ідеться ж не тільки про його походження, а й про походження Вероніки та Беверло, яких — хоч їх і цілком засуджують, ненавидять — чомусь зараховують до аристократії. Зрештою, з нею він був колись одружений, а з ним товаришував. А в розмовах часом прохоплюється — довести цього не можна, це можна тільки відчути,— що вони сприймають його не зовсім. Щось подібне він відчуває і в Гольцпуке, який "відповідає за заходи",— той узагалі намагається побачити в ньому, Рольфі, більше, ніж він будь-коли міг дати. Похитуючи головою, Гольцпуке все дошукується мотивів, однак не знаходить жодного, розпитує про можливі мотиви і в нього, знов і знов копається в психології, але й це нічого, анічогісінько йому не дає. Ніхто ніколи Генріха Беверло не "ображав", ніхто не робив і не бажав йому нічого поганого, його підтримували, хвалили, з ним панькалися — аякже, "такий розум вийшов із самісінької гущі народу", не зовсім, правда, з гущі, та все ж його батько був майже робітник — адже спершу він працював на пошті підсобником з низькою платнею, а це те саме, що просто робітник,— штовхав поперед себе від хати до хати візок із посилками та бандеролями, завдяки своїм зусиллям та старанню вибився у службовці і на пенсію вийшов уже урядовцем. А проте тоді не треба було дуже кривити душею, щоб видати Генріха за сина робітника — вельми здібного, позначеного майже геніальними рисами хлопця, що мав навіть почуття гумору, симпатичного, вихованого в християнському дусі й освіченого, з гуманними поглядами; і все це трималося, певно, на одній волосинці — судячи з усього, на Сабіниній дитячій мрії вийти заміж незайманою. І він став би його зятем. І замість Вероніки з ним десь — де? — сиділа б тепер Сабіна, вірна й віддана до самої смерті, до отакого божевілля, до цієї вбивчої, примарної логіки, що її він знов і знов силкується пояснити в бесідах Гольцпуке й самому собі. Пригадуючи нью-йоркські часи, нью-йоркські розмови, той дурман, отой жахливий дурман, що охопив Генріха, коли він відкрив "міжнародний материк — Гроші", оте море, що його ніхто не перетне, оті гори, що на них ніхто не зійде... Оту неосяжність... Тоді йому іноді здавалося, ніби настала мить, коли Беверло вирішив позбутися свого розуму й своєї поміркованості. То була не заздрість, ні, так само, як не з заздрощів святий Георгій чи святий Зігфрід убив змія. Так, можливо, роздуми про нібелунгів допомогли б збагнути мотиви швидше, ніж філософія заздрощів і ненависті чи й узагалі таке безглуздя, як зачаєна ворожість. Працюючи в банку чи на біржі, Генріх заробляв би грошей більше, ніж йому було б потрібно, і саме про це йому, певно, і йшлося — про оцю неосяжність, яка зростає й розростається, якою ніхто не може скористатися, з якої ніхто не має вигоди, яка плодить тільки сама себе, парується тільки сама з собою і запліднює тільки саму себе в соромітному кровозмішенні, і він спробував би постинати цій багатоголовій гідрі всі її голови, і не пошкодував би, звісно, й батька, нехай лише не спускають із нього очей, а словом "капіталізм" тепер цього не покриєш, це щось більше, щось примарне... Тут не зарадять спогади про пережите в юності, вдячність, прогулянки, танці, суперечки, ігри й веселі карнавали. І якщо він, Гольцпуке, хоче, мовляв, знати, то не менша небезпека, ніж батькові, загрожує і Сабіні Фішер, його сестрі. Це незаймана діва, яку він хоче вирвати з пазурів отого змія Беверло. Самому Фішерові, на його думку, ніяка небезпека не загрожує, аніякісінька,— вони явно мають його усього лиш за "марнославного хлопчака", і дістати цеглиною по голові чи бути викраденим — це для нього, як вони, певно, вважають, завелика честь. Але дівчинку, Кіт, вони, звичайно, викрадуть — тільки для того, щоб не завдавати болю Сабіні.