Кругом безлад, занепад... І сам він загруз у всьому цьому й не з чиєїсь там вини, а передусім... І цю небезпечну думку зачепила й висловила Сабіна: передусім з "їхньої" вини. Оте її "це ми завдячуємо їм" не йде йому з голови. Але в одному сумніву нема: він повинен поговорити з Гельгою і все їй розповісти, повинен зробити це й задля Сабіни, адже його мовчання зв'язує руки і їй. Вона ж бо теж повинна з кимось поговорити — з чоловіком, із батьком та матір'ю...
В шинку навпроти церкви справи, судячи з усього, на лад не йдуть: за останні п'ять місяців тут уже втретє змінився господар. У залі сидять кілька пенсіонерів і кілька робітників-іноземців; у биточків та холодних котлет, що лежать за скляною вітриною, такий вигляд, наче їм по тисячі років. Зате пиво в шинку непогане, до того ж тут не гупає тобі годинами по голові музика — автомат поламався, мблоді він ще не бачив у залі жодного разу, а буркотун господар якийсь такий визивно нудний, що вже після другого кухля починаєш позіхати.
Домогтися, щоб його перевели кудись в інше місце, було б не важко: нерви, перевтома, одноманітність... Кірнтер, безперечно, його підтримав би, і можна було б перевести й усю команду — щоб їх не розформовувати, адже вони добре притерлися один до одного, "обізнані з обставинами", служили разом ще в Бляйблів, чергували на вечірках і на великих прийомах... Щоб перевестися до якогось іншого міста, він міг би навіть піти із цієї служби. Тепер до всіляких криз, надмірних роздратувань, навіть антипатій ставляться вже з порозумінням, говорять про це відверто. Відколи Цурмак заявив: "Ніколи більше ноги моєї там не буде! Щоб знов до отої?.. Та краще вже сидіти десь у глушині й пильнувати, щоб ніхто не порушував правил паркування та не перевищував швидкості!" — до Бляйблів їх уже однаково не пошлють.
Кірнтер називає це "певною непристойністю, що збиває вас із пантелику". Кінець кінцем ідеться ж не про сигарети, а про людське життя, про те, щоб не псувати собі нервів. Мова заходить і про речі досить делікатні, хлопці говорять про все так, як воно є, а Люлер раз у раз згадує про "отих шляхетних шльондр, які тільки кров нам розпалюють і до яких нам зась". Та одного разу до цього таки дійшло — в освітленому різнобарвними ліхтариками парку на вечірці в досить великого туза, де не можна було нічого розгледіти й де кожен ледве стримував свої нерви. Коли близько третьої години про добропристойність там уже почали забувати й того великого туза, п'яного як ніч, у них на очах просто таки запхали в машину, Люлер і став жертвою тієї, про яку кажуть, нібито вона ладна показати стриптиз і приватно. Люлер ("вона ж бо мені сама підставлялась, тільки хапай") дістав по руках, а на додачу його ще й обізвали "лягавим". "Заберіть від мене цього нахабу "лягавого"! Негайно!" Прокляття, вони, звісно, були всі на боці Люлера, але обговорили й цей випадок, і можливі інші такі випадки, що їх Кірнтер та Гольцпуке зараховують до категорії "потенційного зіткнення інтересів". Це сталось один раз, і якби Люлера, замість покарати, перевели десь-інде чи й узагалі покарали, то вони б усі накивали п'ятами. Але на вечірки, де п'яних у дим великих тузів тягають, наче мокрі лантухи, до машин, а дехто з жінок доходить до істерики, Люлера просто більш не посилають. А Цурмака, звичайно ж, уже ніколи не пошлють супроводжувати когось до взуттєвої крамниці.
Та Кірнтер просить, щоб вони мали співчуття "й до другої сторони": "Ви повинні усвідомити, що за такої пильної охорони приватне життя в цих людей обертається на пекло. У них хоч-не-хоч сплохують нерви, а от у нас немає на це права". Від такого він застрахований, його не цікавлять жінки, що нав'язуються самі; адже вони, на його думку, гірші за повій, бо в тих це, може, й сумнівна, а все ж професія. Згадав Кірнтер і про "ледь помітний перехід від проміскуїтету до проституції". Тільки в одне ніхто з них, певно, не вірить: у те, що все це може обернутися серйозно і що котрась із них, коли вона все ж не повія, не стане кричати на ґвалт, обзиватися "лягавим" і бити по руках — котрась така, для якої це буде дуже серйозно і яка здаватиметься "отим"—тисячу разів проклятим — ще й мало не вдячною за таке щастя. А потім вона ще й завагітніє і не думатиме ні про пілюлі, ні про аборт. А таке між чоловіками й жінками трапляється, трапляється в мільйонерів із продавщицями та секретарками і, ніде правди діти, в дружин мільйонерів із поліцейськими.
І він не став нікуди переводитись, не став ні з ким про це розмовляти, зокрема і з Кірнтером, що, певна річ, зберіг би таємницю такої сповіді й причину його переведення обгрунтував би якось інакше. З глибокою тугою, поживу якій дає— і йому це очевидно — самообман, мріє він про місце поліцейського десь у селі: бійки на свята, п'яні за кермом, дрібні крадіжки, пов'язані, як він чув, із гашишем та героїном, з безнадійним вистежуванням та підгляданням за юрбами учнів, що їздять автобусами в школу до сусідніх містечок і знудьговано тиняються по вокзалах та кав'ярнях... Безлад, занепад... Він не хоче опинитися в цьому багні, яке його, однак, уже засмоктує, не хоче робити нікого нещасним — ні Гельгу, ні хлопця; йому радісно, що Сабіна, здається, зовсім не почуває себе нещасною — тільки, як і він, у ті хвилини, коли згадує про Гельгу та Бернгард а. А її дочка? А дитина, яку вона жде? А чоловік? Адже Сабіна — його дружина, часом у газетах та журналах ще й досі з'являються їхні весільні знімки (адже то було не дуже й давно): ота з біса дорога "простота" їхніх убрань — блискуча і воднораз саме з біса по-дорогому "скромна". Він не просить, щоб його кудись перевели, не ходить уже й на сповідь, а тільки стане іноді в отій убогій церковці чи сяде в отому задрипаному шинку навпроти й міркує про те, що суботи тепер уже зовсім не такі, згадує про того серйозного священика і його єдино слушну пораду: перевестися. І щоразу на думку спадають Сабінині слова: "Ми завдячуємо це "отим",— а також Беверло, з яким вона так витанцьовувала. Ревнощі? Так, ревнощі, але знов не до Фішера. Він не може послухатися тої поради, не хоче іти від Сабіни, не хоче йти від Гельги та Бернгарда й водночас розуміє: в трьох, у шістьох чи в сімох — із цього нічого не вийде, такого ніколи не буде.