— Викуріть іще одну, докторе, я нікому не скажу. Але він тільки похитав головою і спитав:
_ Що Там з моєю дочкою? В газеті справді написано, що
вона при надії?
_ Ваша Сабіна кинула, мабуть, готуватися до чемпіонату,
звідси й інсинуації. Я накажу, щоб у цьому як слід розібрались. Але мене вразила й поінформованість пана Бляйбля. Однак тепер я, з вашого дозволу, порадив би вам трохи полежати. День був таки божевільний, я й сам ледве на ногах стою і як тільки переконаюся, що ви вже в себе нагорі й у безпеці, то зразу ж піду додому. Але з пресою, якщо дозволите, ви впоралися чудово. Просто чудово!
— Я повинен уже завтра приступити до роботи? Я маю на увазі — бути вже в конторі?
— Ні. Аж післязавтра нам доведеться влаштувати невеличке свято, такий собі прийом для службовців та робітників. Адже більшість завідувачів відділами ви знаєте. Ні, завтра ще не треба.
— Я ще трохи посиджу. Ідіть собі спокійненько додому й вітайте дружину та дітей.
— Гадаю, немає потреби докладно вам пояснювати, що всі застережні заходи, які досі стосувалися пана Пліфгера, тепер переходять на вас. Якщо маєте бажання, пан Гольцпуке розповість про деталі. Він залюбки зробить це сам, хоч і я, певна річ, готовий до цього теж. Але не хочу його ображати. Отож коли дозволите висловити припущення, що за таких обставин ви дістанетесь додому без моєї допомоги, яка вам, можливо, була б обтяжлива, то я хотів би попрощатися.
— Дякую, і — до побачення! Отже, післязавтра.
З великою охотою він пішов би звідси відразу — пішки, через двір, потім через Замковий міст, алеєю до села, тоді поволеньки від хати до хати й так аж до церкви, там би сів, може, навіть помолився б, далі постукав би до Кольшредера, запросив би сам себе на каву й погомонів про світ — не про господа бога, ні, розмовляти з Кольшредером про Всевишнього він якраз не дуже й любить і, мабуть, саме через те, що
Колыпредер — пастор. Там став би перед батьківським будинком, отим наново обшитим азбестовими листами півтора-поверховим "куренем", у якому й досі мешкає вчитель, молодий хлопець, що має автомашину й дружину в джинсах і прибудував собі гараж, а город обернув на моріжок з густою, завжди рівненько скошеною травичкою, де валяються різнобарвні пластмасові іграшки двох його малюків. Досі він утримувався від того, від чого мав намір утримуватися й далі: попросити дозволу подивитись будинок усередині — обидві кімнати з похилими стінами на горищі, внизу вітальня, кухня та комірчина для реманенту, у підвалі — пральня й комора на продукти. Тепер вони, мабуть, зробили все по-сучасному, і йому просто цікаво, де в них стоїть ванна — внизу чи нагорі. Він пригадав би батька, матір, брата Ганса... Всі вони вже повмирали, батько з матір'ю поховані тут, а брат десь далеко, дуже далеко — коли там узагалі було що ховати. Ганс попав просто під снаряд. "Сталінський орган" *. Колись треба буде відвідати ще раз і могилки. Кете робить це частенько, а потім, повертаючись додому, заїздить іще до Ной-Іфенгофена на перенесені туди могили своїх батька й матері — бере з собою квіти, купляє закриті мідні лампадки, замовляє молодим скульпторам надгробки; він бачив тільки ескізи для них: символічна композиція з троянд і хреста, все з мармуру, і для її та його батька й матері майже те саме, відмінності ледве помітні. Однак бувати на кладовищі він не любить, ходить туди дуже неохоче, навіть на похорони, хоч декому такі відвідини просто дають утіху.
Згадав би він тоді й про молочний суп... Такого на смак супу йому не доводилося їсти вже ніколи — ні у війну, ні по війні, і навіть Кете — а супи вона варить неперевершені — саме таким супом не почастувала його жодного разу. І хоч він сто разів їй пояснював, який був той суп — посередині такий собі острівець із яєчного білка, легенький (у неї він виходив надто міцний) присмак ванілі й цілком певна, явно неповторна густина; а в Кете суп щораз або надто густий, або надто рідкий. Рецепта він, звісно, не знає, у пам'яті лишився тільки смак, а його, саме його відтворити й не вдається — так само, як ото запах, що його, бува, відчуєш одного особливого вечора, скажімо, запах осіннього листя в Дрездені, запах, що долинав знадвору, коли вони з Кете лежали в готелі сумнівної репутації.
1 Радянська артилерійська установка часів другої світової війни, т. зв. "катюша" (тут і далі прим, перекладача).
А найглибше в пам'ять запали суботи: після сповіді — купання V цинковій балії в пральні, потім — суп, хліб із марга-
" ;"лтіі як пощастить, то й какао. Та навіть згадка пином, а шид*" лжж .
тю сповідь не потьмарила спогаду про смак супу. І він " ійшов би до садиби Пютців, а тоді — Кельців, подумав би
п те_хоча й розумів, що ніколи цього не зробить,— чи не
Гайти й привітатися з Анною Пютц (щоправда, тепер, як він знає її прізвище Комерц) або з Бертою Кельц (яке прізвище в неї тепер, він не знає); просто б зайти, сказати: "Добридень?, _І подивитися в обличчя тим старим жінкам. Вони,
звісно, збентежилися б — адже він живе тепер у "замочку" і став таішм впливовим! Він пошукав би на їхніх обличчях риси тих дівчат, у яких понад п'ятдесят років тому — у Берту тринадцятирічним, а в Анну — чотирнадцятирічним — був закоханий так безтямно, що від свого почуття аж знемагав. Перша — білява, друга — чорнява. Дівочі коси, очі, груди, ноги... Він ходив за ними назирці, вистежував їх, намагався поцілувати, схопити за груди, погладити по нозі... І жодна на нього не ображалася, він просто їм надокучав, дівчата, мабуть, знали про таке від інших хлопців і, може, навіть до цього звикли, але в них ще не прокинулося досить цікавості, щоб поквапитись на нього, як це незабаром зробила Герлінда Тольмсгофен... І він ніколи не знав, що казати у сповідальні на дивне запитання: "Сам чи з кимось?" Пасторові Нуперцу, здавалося, від хлопця його літ конче треба було почути ту чи ту відповідь. Може, то називалося "з кимось", коли він підглядав за дівчатами й пробував їх мацнути або коли хотів тільки подивитись (а таке вони інколи йому дозволяли, і обидві були якось чудовно, майже романтично вражені) їм в очі — довго й глибоко, але волі рукам (це він урочисто їм обіцяв) не давав? Чи то називалося "з кимось", коли він зазирав дівчині в очі й шукав там... Що? І знаходив там... Що? А оте нестерпне Нуперцове допитування, чи він, як залазить у суботу в балію, не "обмацує" сам себе, й оті поради купатися в не дуже теплій воді, а ще ліпше — в трусах. Саме це наштовхнуло його на думки, які доти йому й у голові не з'являлися. І він так уже ніколи себе й не здолав, на сповіді більше не ходив, і спогади про всі подальші суботи не потьмарювало вже ніщо (він аж здригнувся від страшної думки, що добра душа Сабіна недавно приїздила сюди заради того, щоб висповідатися в Кольшредера — саме в Кольшредера!); тільки купання та молочний суп, розпашіле материне обличчя над плитою, Галс, що підсовував йому своє какао,—потім він здебільшого йшов кудись із дому