Невже це будуть гнучкі й, безперечно, міцні Євині руки, з яких Блюртмель дістане "оте", надіслане незбагненно-складним конспіративним шляхом палестинцями, передане чи переказане пошепки десь у похмурому таборі або на явці в Бейруті, зашифроване й розшифроване, "оте", що його уживлять Блюртмелеві в мозок, де воно ростиме й набиратиме сили... А тоді, коли він, Тольм, лежатиме на масажному столі чи у ванні, навколо його шиї кінець кінцем легенько стиснуться пальці й занурять голову під воду... Зрештою, Гребнітцер теж скептично ставиться до його частих купань; виходить, забувати про нещасливий випадок у ванні не слід, адже в палестинців є своя таємна служба, і, може, його ж таки онук розмовляє вже їхньою мовою... А грошей у них досить. ("То гроші — як одного разу тверезо знов зауважив Рольф — ваші власні, і вони не лежать, вони пливуть, повертаються небезпечними шляхами через Лівію, Сірію чи Саудівську Аравію до вас. Це щоб ти знав, що можуть накоїти гроші").
Лишається тільки запитання, у відповіді на яке є своя втіха: навіщо їм усувати його, якщо це не набуде хоча б широкого розголосу? Ні бомб, ні автоматів, ні тортів з "начинкою"... Всього лиш нещасливий випадок у ванні... Яка їм з цього вигода? Що їм із того, коли вони, хоч і доведуть свою силу, а не зможуть нею публічно похизуватися?
Якийсь капіталіст утопивсь у ванні? То й що? Те, чим Кете його принагідно втішає— його відверта, майже офіційно засвідчена людяність,— якраз і може виявитись фатальною. А після нього прийде, мабуть, Амплангер, чоловік нового типу: суворий, динамічний, життєрадісний і здоровий. Цей як усміхнеться, то в людини аж на душі холоне, і, може, саме такий їм зараз і потрібен, щоб спровадити його, Тольма, на той світ зі скандалом; отож того чоловіка можна було б тишком-нишком усунути з дороги. Амплангер — це біржа, олімпійська стрілецька команда, тенніс, Цумерлінг і тверда, до посиніння, рука. Вони, певно, хотіли пришвидшити обрання Амплангера, а він... він випромінював надто багато людинолюбних думок, сумнівався в собі, висловлював, як і будь-який капіталіст, жаль... Дідько його матері, тоді чого ж вони не зграбастали собі Бляйбля, найтвердішого серед твердих, у якого й на мить не защемить серце, не зрине й крихти співчуття, коли в Болівії чи в Родезії знов загинуть кілька сотень людей? А от йому самому все ж западає в душу жаль, споконвічний жаль, і він стає ще щемкіший через оті Рольфо-ві "оперативні зведення з місця подій" та Катарінині дослідження й повідомлення. А Бляйбль, безперечно, збагнув, яку ціну має такий непідробний жаль для телеекрана, й поквапився — яка підлість! — виштовхнути його нагору. Та вони, певно, розуміють, що він, попри свою слабість, як-не-як, не найгірший. А втім, саме в цьому, мабуть, і є його лиха доля — в тому, що він не найгірший... Цікаво, що ж усе-таки означають оті слова, які Вероніка прошепотіла' в трубку: "Не ходіть до Бляйбля на чай"?
— Блюртмеле,— раптом промовив він, ніби прокинувшися з роздумів,— ви вірите в бога, в отого... Ісуса Христа?
— Звичайно, пане докторе. А ви?
З погляду суто офіційного це його зустрічне запитання просто зухвале й для слуги аж ніяк не припустиме, одначе відповідає, певно, традиціям СДПН; так чи так, а ставити його — це вже трохи занадто, тут хоч-не-хоч злякаєшся, адже досі Блюртмель собі такого не дозволяв. А проте він відповів:
— Я теж, Блюртмеле. Я теж. Хоч добре й не знаю, хто він і де... Але дозвольте мені все ж таки запитати вас... Даруйте вже за настирливість... Що в цьому дивовижному світі вражає вас найдужче?
— Найдужче,— сказав Блюртмель так, наче йому й не треба було замислюватись, наче відповідь на таке несподіване запитання всякчас мав напохваті,— найдужче мене вражає те, скільки терпіння в бідних людей.
Ці слова глибоко запали йому в душу, і він надовго замовк. То була вкрай приголомшлива відповідь, що не мала, либонь, нічого спільного з СДПН. Відповідь була давніша, сягала глибше, вона визріла, певно, в самому Блюртмелеві, і він висловив її навіть без жалю. "Скільки терпіння в бідних людей..." Щирі слова, які промовляє масажист і які діймають до самого серця. Він залюбки поставив би іще одне запитання, одначе стримався, бо ж питати: "А ви вважаєте себе теж бідним?" — було б надто нетактовно, вкрай безглуздо. До того ж він іще й боявся ставити таке запитання, не бувши певним тоді у відповіді,— адже це могло бути, звісно ж, тільки "ні". А що, якби Блюртмель сказав "так"? Яка філософська суперечка про бідність спалахнула б тоді? І йому довелося б,— чого він страшенно не любить і ніколи не робить (Кете, до речі, також) навіть перед власними дітьми,— корчити з себе такого собі ветерана злиднів. Постійне недоїдання в студентські роки, а як приїздив на неділю додому, то молочного супу вже не було, була тільки картопля, картопля в якому завгодно вигляді, а найчастіше, оскільки це найдешевше, у вигляді салату, бо до вареної треба було мати якусь підливу, а щоб посмажити — бодай ложку маргарину; а батько вже втрачав усякий глузд і щоразу відривав від платні все більше грошей на оту свою розтриклятущу землю, скуплячись на паливо й світло... Ох, оті п'ятнадцяти ватні лампочки на кухні й у підвалі, а коли справи в них повернули на краще, то двадцятип'ятиватні, та й то лише у вітальні...
— Бідна людина,— промовив Блюртмель, хоч він, Тольм, не озвався до нього й словом,— це та, котра не має на цій землі й латки. А я...— Він якось наче аж поблажливо всміхнувся.— А я таки маю половину тієї ділянки, де моя приятелька держить крамницю.— Він заходився швидко робити в нього на спині завершальні рухи, ще раз провів долонями вздовж хребта, тоді поплескав по сідницях та по плечах і, тепер уже справді засмучено, сказав: — Я робив би масаж далі, але відчуваю, що у вас є проти мене якийсь опір. А може, це недовіра.
— Ні, ні,— заперечив він, поки Блюртмель подавав йому спідню білизну та сорочку.— Ні, це ані опір, ані недовіра. Я тільки міркую про те, хто до мене дістанеться, хто і як, і в думці я перебираю всіх, навіть рідних синів, дружину, невістку... Всіх друзів, ворогів... І вас, звісно, теж. Може, саме на цій думці ви мене й спіймали.