його терпіти?.. З вагітними таке буває. Тоді вони перебираються на кілька тижнів до матері!
— Саме це я й хочу зробити. Почекай тільки, зараз Кіт візьме своїх ляльок.
— То ти навіть не хочеш посидіти чверть годинки з мамою, випити чайку, погомоніти?
— Ні, чаю я не хочу, а погомоніти встигнемо й дорогою та вдома. Послухай, мамо, невже ти й досі не навчилася лічити? Якщо вже я на шостому місяці, то коли я, по-твоєму... ну, скажімо відверто: коли я, по-твоєму, завагітніла?
— Гадаю, п'ять місяців тому.
Вигляд вона мала спантеличений, ця мила літня жінка, що з роками ставала привабливіша, прибирала все більшої гідності й була єдина з усіх дружин членів правління ("правлінських дружин", називав їх Ервін, і в цьому його думка не розбігалася, хоч як дивно, з думкою Рольфа) — була, отже, єдина жінка, яка справді вирізнялася виглядом, мала смак і гідність. Не завжди, правда, бо коли взяти її зачіску, то замолоду Кете, певно, мріяла про кучері й тепер іноді робила собі завивку. Та загалом, щодо одягу, жестів, манери розмовляти й рухатись... А вона ж усього лиш дочка іфенгофенсько-го садівника, який усе чаклував біля своїх тюльпанів та троянд, але не вмів лічити і зрештою начепив торби. Лічити, до речі, не навчилась і його дочка Кете, хоч їй це було з біса потрібно. І вже геть вона не вміла лічити в таких делікатних справах, як жіночі; вона ніколи не могла збагнути, чому люди посміюються, коли дитина народжується через п'ять чи шість місяців після весілля, ніколи не могла збагнути, що вона, Сабіна... одне слово, ще до одруження... А сама ж Кете (і щодо цього годі сумніватись, якщо тільки Рольф — не один із отих славнозвісних семимісячних) теж іще до одруження... Чорт, їй усе ж таки годилося б знати, що дев'ять місяців — це дев'ять місяців, а п'ять — це п'ять, і що вона, коли вже на шостому місяці, то аж ніяк не може бути вагітна від Ервіна. А ось Блюм про це, певна річ, здогадалась... Кете сама ж улітку не раз посміювалась, що Ервін так часто й так надовго їде з дому.
— Ні, переберуся сьогодні ж таки, зараз же, а дротики й нитки ти мені позичиш... Невже ти забула, де Ервін був п'ять місяців тому?
Бона сказала це, як для Кете, надто різко, надто відверто. Кете розтулила рота, сполотніла, торбинка з печивом випала у неї з рук і саме на тому місці, де вона, Сабіна, востаннє, прощаючись із Губертом, віддалася йому — між гардеробним дзеркалом і дверима до туалету; поруч на стіні там висить ота бридка реклама "Вулика", родинної фірми Фішера (на рекламі у вулик входить гола жінка, а з другого боку вулика вона виходить одягнена). < Вулик" одягає Єву!" І в цю мить, коли вона стояла отак перед матір'ю, їй спало на думку, що на тому плакаті € логічна помилка: хто ж так радо поспішатиме до вулика, де, як відомо, не одягаються люди, а кусаються бджоли!.. Та зрештою Кете все збагнула, обличчя в неї знов порожевіло, вона скинула окуляри, підняла торбинку з печивом і промовила:
— Ні, доню, щоб ти — і... Ні, тільки не ти!
На щастя, Кете не поставила запитання, якого можна було сподіватись і яке напрошувалося само собою: "Хто ж він?"
— Чого ж,— відказала вона.— Я. Може, колись, при нагоді, я вам із татом і поясню. Але зараз я хочу тільки поїхати звідси, люба матусю. Кіт уже зібрала ляльок...— Цієї миті їй над усе хотілося кинути в оце невинно-перелякане обличчя "мами Кете" кілька слівець з арсеналу Ерни Бройєр. Вони все ж подобалися їй більше, ніж вислови Ервіна й лексикон старих Фішерів. Крім того, її квапила ще одна обставина: у Тольмсгофені був тепер Губерт, і вона хотіла терміново поговорити з ним. Але його ім'я вона ніколи, певна річ, не назве, вже хоча б заради Гельги та Бернгарда. Ніколи!
І не назве навіть не через те, що може зашкодити ("Чом би не подумати й про це?" — промайнуло в неї) його кар'єрі. Губерта ж, мабуть, не виженуть з поліції зовсім, одначе ускладнення, якщо це спливе на поверхню, в нього, певно, все ж будуть. Вони там, очевидно, не люблять, коля таке стається на службі.
— Ну гаразд,— мовила Кете.— Ходімо, пора їхати. Я теж хочу як можна скоріше бути коло Тольма. Він, мабуть, зморений, його треба підтримати... Ось тепер ми, либонь,-— оаптом прошепотіла вона,— неодмінно перейдемо в першу категорію!.. Вона більш не дзвонила? _ Ні.
_ д мені дзвонила. Застала в Кольшредера. І знаєш, що
сказала? "Не ходи до Бляйблів на чай". Ось що вона сказала, більш нічого, а коли я промовила: € Вертайся назад, доню, вертайся",— вона відповіла: "Не можу. Хочу, але... Не можу". І все.
Кіт дали печива, и дівчинка вгамувалась; вона вже уявля-ла собі, як піде з дідусем на прогулянку, як смажитиме на багатті каштани... А Блюм аж заплакала — не сумно, а просто так, Кете навіть вражено звела на неї очі. І тоді Блюм усе ж запитала:
— А що робити з молоком?
— Спитаєте в мого чоловіка,— може, він питиме чи схоче, аби йому щось на ньому зварили. А ні, то віднесете панові Гермсфельдові або поставите котам у порожньому будинку Бройєрів. Не плачте.
Вона попросила шофера зупинитись на кілька хвилин біля каплиці, ввійшла до неї, втерла очі й відчула на душі спокій, майже байдужість. Якщо Губерт згодиться, вона відпустить його зовсім... Так буде краще для Гельги, для Бернгарда, для його майбутнього першого причастя. Квітів у богоматері стояло досить — про це Бееретци, Блюм і Германові жінки дбають від самого червня, іноді навіть влаштовують тут без пастора відправи, і вона часом приходила на них також.
— Гаразд,— мовила вона, знову сівши в машину.— В дідуся буде дуже добре. Знов ходитимете годувати качок...
І хоча шофер — чужий чоловік, якого вона ще не знала,— міг їх почути, Кете сказала:
— Ох, доню, доню!..— А тоді похитала головою і прошепотіла: — До весілля... Господи, коли двоє люблять одне одного й збираються побратись... Але щоб уже в шлюбі... з чужим!..
З
Блюртмель усе приготував, довів воду до потрібної, за інструкцією, температури, змішав екстракти, допоміг йому роздягтись і насамперед порозв'язував на черевиках шнурки. Коли він нахиляється, його поймав страх, і Гребнітцер порадив не нахилятися взагалі. Піджак, штани, спідня білизна — а цим він іще може впоратися сам і навіть відмовляється від допомоги, а от щодо черевиків та шкарпеток, то їх має скидати той-таки Блюртмель, як і помагати йому лягти д0 ванни. Блюртмель майже бере його на руки й бурмоче: "Знову схудли! Знову стали трохи легші. Мені й зважувати вас не треба, і так відчуваю. Грамів на шістсот, а може, й на всі сімсот..." І щойно він торкається ногами та сідницею води, як одразу ж, звісно, починає хотітися помочитись (щораз оті марні потуги справити малу нужду перед купанням!); отож він мусить загортатись у волохатий рушник і поспішати до туалету поруч, а Блюртмель тим часом контролює лівою рукою температуру води, відкручуючи правою кран із гарячою водою і доливаючи трохи ванного екстракту.