А в дійсності це ж свято жіночої магії, коли всі ці баби стають жрицями. То виходить, що воно живе-триває ще з трипільських часів, значить, — існує яких 5-6 тисяч років.
Мокрину мої батьки називали не тільки "міністр", а ще й "гайноха", що означає "широка натура". (Від слова "гайнувати" — розкидатися своїм добром, жити "гойно"). Вона, коли що має, зараз усім пороздає, ніколи не втримає для себе. Це всі знали, що як заколе кабана, то вже весь куток їсть свинину...
Саме тепер тітка Мокрина має велике горе. її гордість і твір, син Юхим, що за нього вона стільки змагалася і справлялася з дідом, де тільки не зустрічалася — у нас у хаті, на хуторі, на ярмарку, при чужих людях, — отой Юхим, що мов по драбині йшов до мети, ось-ось кінчав і ось-ось стане інженером, — він заслаб на сухоти. Тепер він уже лежить і догорає в материній хаті у Леміщисі. Вже рік так. Ніякої надії на видужання нема. Він уже гарячкує і все марить про революцію, що гряде... Голуби якісь бачив під стелею... Оце все розповідає мамі, а я сиджу збоку та слухаю. Розуму, щоб за рік дві групи пройти вистачило, а здоров'я не вистачило. Мабуть, голодував там, а дід із своїми десятинами не хотів допомогти. Не вистачило Мокрининих достатків...
(Це лягло через десятки років у основі новелі "Сосна чекає чуда". Пишучи про дівчину, я мала на увазі брата Юхима).
Що думав дід робити з своїми десятинами, — про це доходили вісті від наймолодшого брата, Василя. Він приходив до старшого, значить Кузьми, завжди з якоюсь славною історією. Василь мав веселу вдачу і брбїв різні витівки. Про барилко меду і про те, як Карпо запитав, чи добрий був мед, вже
* Все таки дещо записано. (Див. С. Венгржиновский, Языческий обряд в Брацлавщине "гонити шуляка". Киевская Старина, том 50, 1895, ст. 283-323).
знаємо... І при цьому каро-золотисті очі, однаково подібні і до дідових, і до бабиних Киріїних, поблискували веселою шибе-ничною іскрою. Видко, в цих справах авторитет брата Кузьми був більший, ніж батьків. Бо на хуторі було встановлено назавжди, що "Василь — ледащо". А улюбленцем був Йосип. Йосип говорив вкрадливим, м'ягеньким голоском. Як приходить, то ніколи не знаєш чого, бо починає і про се, і про те "навздогад бораків" крутитися. Батько мій говорив із ним ніби смішками, з поблажливістю старшого брата, а позаочі називав лисичкою. Ще нікому нічого, а вже Йосипові дід збудував хутір недалечко Троянів, із ставком, відділивши ЗО десятин землі. "Це все — Керейка!" — досадливо казав батько Мокрині. А Василь уже й знає, що вся дідова земля перейде до Йосипа, Василь же зостанеться на дідовому обійсті, з наділом... а от, яким? Так то Василь також опинився серед пасербів. А все за те, що "ледащо"!
23
Хоч я й росла в містечку, у самому його центрі, але в душі вважала себе сільською. Оці мої родичі ближчі мені за містечкових панків і полупанків. А як піду "на горбд", все мені рідне, мабуть, там витає дух моїх предків. Сама дорога навіває безліч думок і почувань.
Спустившись з гори Бровара і опинившись на тому розвилку, де колись казав мені тато погупати ногами, наче глечиком по животі, на горбі-попільнику, — задираю голову і бачу над собою хати, що причепилися на взгір'ї, закриті гаями верболозу. Куди ж в'ється оця річечка? Це ж вона вливається у ту, що на нашому городі. Іду далі дорогою, ось і "зборня", старезна хата на підвищеному майдані, що командує трьома розвилками стародавнього шляху. Колись це було місце сходок, сільського віча, тут на ґулях вистроювалися парубки та дівчата й танцювали метелиці, між ними й Мокрина, а хвостиком за нею й малий братик... Тепер тут зберігається пожежне приладдя.
Якби я повернула праворуч, то дійшла б до нашої старої садиби, де я вродилася, пішла б на город аж до самої річечки під крислатими вербами, а там — стежечкою понад річечкою, що виводить до самої городищанської греблі.
Але я йду до Андрущенків себто до тітки Тодоськи. Це треба йти в напрямі, як до Тихого Хутора, а на тім шляху ось хата на горбочку під зеленою бляхою. Я її добре знаю, бо була тут на весіллі оце недавно. Дівчат там багато, і Голександра — моя ровесниця, але мені чомусь більше є про що говорити із тіткою Тодоською. Вона розпитує: як там мамка? Що варили? Що там Ганя пише? І обов'язково втисне гостинця, яєць з десяток, — так, щоб у хаті ніхто не бачив.
— Ти ж гляди, не йди через поле, бо тепер небезпешно, мавки є в полі — перестерігає вона. — Стережись!
— А що?
— Залоскочуть. Дітей тепер не можна пускати в поле.
А я саме так хочу вертатися. Зараз за клунею й садком їхньої садиби вже починаються ниви і між ними є вузенька втоптана стежечка, ото я нею хочу йти. Та й іду вже, до пояса захована в збіжжі, колосся черкається об мене. Дивлюся на хвилясту брижу, а особливо приглядаюсь, як миготить повітря над невистиглим колоссям... Десь є вогонь, тільки ж його не видно. А де ж мавки? Може це вони дихають, — оце миготіння повітря над збіжжям? Аж шкода, що ні одна не хотіла показатися мені.
Ідучи, починаю думати те, що не раз думається — без відповіді. А що тут було колись? Не може ж бути, щоб життя почалося з моїми батьками й дідами. Та відповіді нема. Жита хвилюються і мовчать.
Перейшовши стежечку в житі, я вже йду повз жидівський окіп, а за окопом є перелаз до подвір'я Степана Цимбала. Можна через те подвір'я перейти, вони ж наші родичі...
Степан Кіндратович Цимбал доводиться дядьком моєму татові, як і тітка Горпина. Чи був він рідний брат бабуні Ганни, чи двоюрідний? Для мене завжди заплутано, знаю тільки, що дід часто згадував Кбндру Цимбала, свого товариша. То цей Кондра був, мабуть, старший брат Ганнин, бо його покоління вже було татового віку, а Степан Кіндратович, наймолодший, не був багато старший за мого батька. Дітей було в нього троє: Степаня (вже замужем), Маня, (ходить разом зо мною до школи) і Тихін. Мама його, Неоніла, називає закохано Тихоньо, а ми також звали Тихоньо, тільки вже іронічно. Тихоньо — плеканий, на нього хухають і дмухають, росте він тихим собі на умі філософом із вбитою в голову певністю, що він — ЩОСЬ. Ліпших за нього у Жашкові нема. Він уже скінчив двоклясову школу і вчиться в Ставищах та, кажуть, гарно малює. Тихоньо ні з ким не приятелює.