Мій, наприклад, не завжди однаковий. Часом я ледве ворушу думкою, слова десь поприлипали і не йдуть на язик. А часом летить усе, не встигаю одне сказати, як уже тисяча думок проскочила, утікла. Ніколи не знаєш, що буде, ритм цей примхливий. Коли треба думати швидко, ритм цей заковізає. Ось чому я (змалку й до сьогодні) не вмію промовляти, виступати. Мабуть, тому я й до людей боязка, не "припитацька", як казав мій батько. Мені легше мовчати в гурті. При обов'язкові щось говорити — все зупиняється, я дерев'янію. А як без тиску чиєїсь волі, свавільний лет нічим не обмежений, я блискавиці думок хапаю на папір, пришпилюю, щоб потім зусиллям волі відтворити пролетілого птаха думки.
А все таки — що то за два ритми? Це з серії моїх найкращих переживань, чудове. Ніде не читала я про таке, ані в психо-логіях, ні в романах. Ані ніхто мені про таке не розказував. А то ж таке гарне, що нічого більше й не треба було б.
А це, мабуть, усі діти переживають: засинаю, в душі роїться хуртовина емоцій, вихор почувань. Радість якась — щось мене чекає гарне-гарне в майбутньому. Тоді... Я лечу, лечу, падаю десь у безодню, справді безодню. І ніколи не впала на дно, тільки оте завмирання серця, що падаю. Кажуть, що це дитина росте. Цей стан падання між несном і сном часто повторювався, ще в юнацтві. А тепер — ніколи.
Але іншим разом розгоралась якась болізна вразливість. Все болюче. Пригадуються всі-всі мої провини, що були давно-давно. Всі мої негарні вчинки виринають і печуть болем. Це почуття вини було зріле в дитинстві і йде за мною незмінно. Воно якесь абстрактне, бо навіть не треба причини або приточується якась маловідповідна причина, щоб з'явилося воно. В домі, куди я зайшла, крадіжка трапилась ще перед мною. Я почуваю себе винною в тому розумінні, що "можуть подумати на мене". В хаті кружляла приказка: "У нас дівчат, як на шаг маку" — одна з дідових "премудростей". Я почувала себе винною, що я — дівчина. Щоб нікому не бути тягарем, я знічувалась — це теж у сусідстві з почуттям вини, а вірніше бажанням не бути нікому нічого винною. Хтось хоче мене підвезти, за мене заплатити (почастувати), — знов це почуття, а не так: "Мені належиться". Зайду десь — і здається мені, що заважаю, забираю час. Хапком-лапком, жужмом вияснюю причину мого приходу і вилітаю. Навіть перед собою: як не здійсню того, що накреслила зробити — почуття вини. Перед ким? Перед собою? Перед майбутністю?
Чи стає мені жаль: мами за батькове ставлення до неї. Батька — за його покривджене дитинство. Колі, що має зашиту губу... І так болить!..
У 8-10 років такі неврастенічні прояви в душі дитини хліборобського роду! Чи не мала я дорослу душу вже в дитинстві? І чи змінилось щось за 65 років у цій душі?
Ці емоції — жалі, муки сумління, якесь безпредметне почуття вини, щастя, екстази, перші прояви нудьги, що переслідують мене все життя, — приходять хвилями: то спад, то піднесення, то зовсім нема. Якийсь свій ритм. Так, тепер вигортаючи все що можу з пам'яті, я знаю, що все має свій ритм.
22
На тлі оцих своїх буйнощів емоції, нікому нерозказаних, ба й непереведених на мову розсудку (та й кому я їх могла розказати?) дуже багато місця займала ще "гра" спостерігання. Найбільш давали таку нагоду мої улюблені тітки, Тодоська і Мокрина.
Тітка Тодоська сама була частина оточення. Вона бувала в нашій хаті майже щодня. Завжди приносила гостинця — пиріжечка, перепічку, пампушечку... Приходила — перше питання, коли нікого не заставала в хаті із старших: — А де мамка? — Зараз прийдуть... — Сідала на низенькому стільчикові і починала поволі, нехитро, з усмішкою доброти про всі новини, свої хатні й сільські. Про заміжніх дочок Марію й Голяну, про сина Івана, що не хоче ходити до школи ("А що я, попом буду?"), про дівчат Настю, Голександру, Гантонину, про менших дітей, Миколу й Василька... Дуже нескладно, — та в цій нескладності був головний чар її мови, надзвичайно кольористої. То був особливий лексикон, мабуть, жашківський і то — Першої Дачі.
— ... Я вам кажу, така чогось непотрібна, крижі болять... — ... Отакі вжитки!.. — То все з дзвона вилляли (плітка). — ... А, бодай йому маму галакало... — ... А, нех йому всячина!.. Тепереньки... — троньки... — всенький... — гонб (оно, лише, тільки)... — Осісьо... — тра... Здориха так за ним банує... (журиться, тільки за померлим) — ... А, вселихе, всенемудре... — В добрий час сказати, а в лихий помовчати. (Цю приказку вона дуже часто повторювала. З неї видно, що є якийсь час під знаком зла, і борони, Боже, в той лихий час сказати щось необачне, бо сказане недобре може здійснитися.) — ... Понабігали, наче на зарванській вулиці... — Дейкають люди... — Подейкують...
Деякі тітчині слова й вирази я потім із здивованням відкрила в новелях В. Стефаника, а він же писав покутським діялектом. Звідки воно в Жашкові? Чи може правильна моя "теорія", що за Хмельниччини людність переселялася постійно і так постало три Жашкови. Один під Львовом (батьківщина А. Мельника і М. Голубця), другий десь у Золочівському повіті, Зашків. То й наші жиди інакше не вимовляли, як Зашків. Ото та рухлива людність принесла з собою не тільки назву, а й діялект, який і досі побутує... Але як же тоді з мапою Бопляна, складеній ще до повстання Хмельницького? Жашків там уже існує та ще й не якесь там незначне сільце...
Як шкода, що я тільки з пам'яті беру Тодосьчині вислови. А щб б то записувати слідом за нею і мати тепер із собою. Гай-гай!
Ото тільки не можна було лишати її одну в хаті (як потім мені сказали), бо зараз щось украде: цукру чи там що. Аякже, треба й додому принести якогось гостинця від зайця...
Друга тітка, Мокрина, бувала рідше, до Леміщихи все таки дві верстви. Але коли б не була в Жашкові, то до нас таки зайде. Ось бачу сценку. Літо, спека, а в хаті щойно помита підлога. Тітка Мокрина сидить на підлозі, широко віялом розпустивши навколо себе рясну спідницю. Як і тітка Тодоська, вона мала вив'язану квітчасту хустку над широким лобом, тільки усмішка її вміщала в собі всезнаючий гумор. Вона оце саме розказує, що скоро буде свято "ганяти шуліку" і що його справляють баби, а чоловікам бути при тому зась. Ну, ясно ж, що я нагострила вуха та почала розпитувати, що то воно за свято таке, називане "бабським"? Бабським воно називається тому, що в ньому беруть участь тільки жінки, — баби й молодиці. (Дівчата — ні.) Учасниці збираються потаємно десь у гаю, в лісі, кожна з собою приносить якусь поживу. Спочатку трапезують, сидять кружка, їдять і п'ють, а потім починається головна дія: співами й заклинаннями, з загрозливо піднесеними догори киями, проганяють шуліку, щоб не хапав курчат. Вся сила чарів у тому, що ніхто з чоловіків не сміє чути й бачити, бути. Які заклинання, — цього мені тітка Мокрина не розкрила. Мабуть, і етнографи не довідалися, бо я ніде опису цього свята не читала.*