Мошурівський піп буркнув:
— Колись було, а тепер не то рука, а й нога оскуділа. Отець Макарій з військовою виправкою допитливо перебігав по присутніх булькатими очима.
Мовчали.
Благочинний ізнову:
— Ну, так хто перший положить лепту? Отець Ілля, ви скільки відпишете дворів із своєї парафії?
Отець Ілля дивується:
— Хто? Я? З якої речі? Половина приходу голота, а половина вже в двори не пускає. Я й сам хотів просити.
— Ну, а ви, отче Харлампію?
Отець Харлампій прикладає руки до грудей:
— Сознаю і, як братові во Христі, допоможу, беріть п'ятнадцять дворів у середині міста, а дворів із десять на Підгірному.
Отець Макарій питає:
— До Підгірного далеко?
— Боже сохрани: п'ятнадцять верстов не буде, а зате в середині міста були колись найкращі купці.
— А тепер?
— Не знаю, не знаю, отче, може, й комуністи, а раніше купці.
Звернулись і до рогозівського панотця:
— А ви як?
— Комуністів скільки хочете, а православних чорта лисого віддам.
Благочинний насупився:
— Тоді просто будемо визначати: от дворів двадцять Із вашого кутка, отець Ілля, а решту...
Отець Ілля підскочив:
— Кому? Якійсь там приблуді маю давати? А дулі не хочете?
Отець Макарій немов на жарину сів:
— З'їжте її самі, ось аж дві! — скрутнув і сунув Іллі...
— Мені — дулі? — аж затіпався Ілля.— У мене камилавка, а ти дулі тичеш? — і вдарив по руках Макарія.— Гнида!
Отець Макарій підстрибнув:
— А я хто, не духовна тобі особа? — і схопив Іллю за рясу.
Отець Ілля відіпхнув його: —'Кажу тобі, не чіпляйся!
Отець Макарій стрибнув ще вище і дав йому ляпаса.
— Оце тобі і гнида, і приблуда, а переді мною такі, як ти, во фрунт стояли, щоб ти знав!
Благочинний запищав:
— Отці, отці... взявший меч... Та зачиніть же хоч вікна! Але за гуркотом стільців нічого не було чути.
Ілля і Макарій були вже під столом. Півонія, як кров, забризкала підлогу. Данило Харитонович остовпів був, потім кинувся розтягати:
— Батюшко, отець Макарій, усмиріться, бога ради! — кричав він і тяг Макарія за ногу з-під столу. Той смикався і норовив насісти Іллю, а Данило заважав. Макарій підняв другу ногу і стусонув каблуком просто Данилові в обличчя.
Данило Харитонович відсахнувся, схопився за ніс і переполошено проказав:
— Окаянний!
Потім відійшов у куток і вже тільки дивився спідлоба, як, мов півень пелехатий, метушився благочинний і як панотців під столом розбороняли вже інші.
Нарешті з Данила Харитоновича злетіла вся урочистість, і з того він розгнівався по-справжньому:
— І чого воно, справді, яка-небудь зайда, а теж тут розоряється,— і штовхнув Макарія в потилицю. Хотів і ще раз стусонути, але перед ним виріс благочинний і заверещав:
— Богохульнику, геть звідси до біса!
Данило Харитонович отетерів, схопив шапку і вискочив з хати.
— Чорти,— мимрив він, держачись за губу,— їй-богу, чорти!
Ішов тоді Данило додому довго. Мало не кожного зупиняв і розповідав:
— Чули, га? Отакі ж іроди, мабуть, і Христа вхекали! І спльовував з губи кров.
У п'ятницю з базару він пішов до нотаря.
— Товаришу,—сказав Данило нотареві,— чи можна виправляти завіщання?
— А що саме?
— Та в мене було хазяйствечко на церкву відписане, так я тепер думаю, що краще собаці під хвіст, аніж на тую церкву! І мале ж колись виросте.
Нотар підвів здивовані очі на присадкуватого дідка з ціпком і присунув до нього стільця:
— Сідайте! Я вас слухаю.
В другу неділю, коли на Посуньках задзвонили на "Достойно", Данило Харитонович навіть не перехрестився, а лише зирнув нагору й промимрив: "Ті ж тобі іроди". Дарма якийсь чоловік із хуторів надіявся, що дядько Данило зараз махне рукою, віддасть чоботята поцінно й побіжить собі до церкви.
Але вже й на "Достойно" передзвонили, а Данило Харитонович божився, що чобітки роблені на замовлення і божився, аж доки не розійшовся базар.
Валки, 1923