"Ніхто ніколи не довідався,— думалося йому,— у віщо мені все це стало, жодна людина, крім, хіба, Альфреда, та Альфред хотів убгати все в одне нікчемне слово ressentiment.
Дарма знімати про це мову, дарма щось комусь розтлумачувати, і найменше здатна зрозуміти щось вона, жінка з гарним обличчям, яка щоночі лежить обіч мене в ліжку".
Він іще кілька секунд вагався, весь поринувши в минуле; найкраще було б опинитися на дядьковому Томасовім місці і повсякчас давати одним одну відповідь на сумну скаргу, що її виводив хор, схований за лаштунками нашого світу.
Тільки не стати тією дитиною: це надто тяжко. Який би ще хлопчина згодився тепер одягти чорні панчохи? Компромісне рішення було зостатись чоловіком з блідим одутлим лицем, а він завжди вибирав компромісні рішення.
Він приступив до хлопця ближче, і коли його тінь упала на малого, той звів очі й злякано зирнув на нього.
— Як ти звешся? — спитав Гемке.
Хлопчик прудко став на рівні ноги і, почервонівши на виду, промовив:
— Вієрцок.
— Будь ласка, скажи по буквах,— мовив Гемке і вийняв записника.
Малий поволі проказав по буквах:
— В-і-є-р-ц-о-к.
— Звідки ти приїхав?
— З Волерсгайму,— одказав малий.
"Дяка богові,— подумав Гемке,— не з мого села, і прізвище в нього не моє, а він простісінько міг виявитись сином кого з моїх багатьох братів у перших".
— А де ти тут у місті житимеш?
— У тітки,— сказав Вієрцок.
— Гаразд,— вимовив Гемке,— ти складеш екзамени, я певен. У тебе, мабуть же, гарні оцінки й добра характеристика?
— Еге, в мене завжди були гарні оцінки.
— Не бійся,— сказав Гемке,— все буде гаразд... Ти...— він затнувся, бо те, що Альфред визначав як емоції й ressentiment, здушило йому горлянку.— Гляди, не застудися, каміння холодне,— тихо скінчив він і, рвучко повернувшись, подався до школи через житло сторожа, бо не хотів дорогою здибати Улі з його матір'ю.
Він став біля вікна у вестибюлі, ще раз крадькома виглянув з-поза фіранки на дітей з батьками там, на вулиці, і, як завше в день екзаменів, йому зробилося тоскно. З облич цих десятилітніх дітей він ніби вже тепер вичитував їхнє сумне майбутнє. Вони юрмились перед шкільною брамою, немов отара під повіткою. Десь, може, двоє-троє з усіх цих сімдесяти дітей сягнуть над посередній рівень, а решта цілий вік лишатиметься на другому плані. "Я весь просяк Альфредовим цинізмом",— подумав він і, ніби шукаючи допомоги, зирнув на малого Вієрцока, що все-таки знову сів на ганок і нерушно сидів, понуривши голову...
"Я тоді добре застудився,— думав Гемке.— Ця дитина мусить скласти, хоч би мені... хоч би мені... хоч би мені — що?
Ressentiment і емоції, любий мій Альфреде,— це не такі слова, щоб ними вимовити те, чим я перейнятий".
Він увійшов до вчительської, привітався з колегами, що чекали на нього, і сказав до швейцара, що допоміг йому роздягтися з пальта:
— Час пускати дітей.
З облич колег він бачив, яка чудна була їм його поведінка. "Може, я простояв під школою яких півгодини, видивляючись на малого Вієрцока",— подумав він і злякано поглянув на годинника, але було ще лиш чотири хвилини по восьмій.
— Панове,— голосно промовив він,— не забувайте, що екзамен, який сьогодні складають вам діти, для декого з них далеко більше важить і матиме глибші наслідки, ніж для декого з нас захист дисертації через п'ятнадцять років.
Усі сподівалися, що він скаже ще щось, а ті, хто його знав, чекали слова, яке він казав при кожній нагоді,— слова "справедливість". Та він не сказав більш нічого, а тільки, звернувшись до одного з колег, стиха запитав:
— Яка тема твору?
— Незабутній випадок.
Гемке зостався в учительській сам.
Його острах тоді, що через два роки лава в кухні стане йому закоротка, виявився марний, бо він не склав екзамену, дарма що тема твору звалася "Незабутній випадок". Він був певний себе аж до тієї миті, коли вони ввійшли в школу, але щойно переступив її поріг, певність ураз розтанула.
Він хотів узятися до твору, але марно силкувався вчепитися за дядька Томаса. Томас раптом став йому дуже близький, занадто близький, щоб писати про нього твір; він написав заголовок: "Незабутній випадок", вивів під ним: "Якби ж то на цьому світі була справедливість" і в слові "справедливість" написав замість "е" — "і", бо він ніби колись щось чув, що всі слова походять від одного кореня, і йому видалося, що коренем слова "справедливість" є слово "відплата".
Треба було понад десять років, щоб, думаючи про справедливість, одвикнути тут же таки згадувати про відплату.
Найтяжчий із тих десяти років був перший рік по невдалім екзамені: ті, від кого він ішов у інший світ, той світ, що тільки видавався кращим, могли бути не менш жорстокі, як ті, що нічого не знали й не підозрювали такого, як він, ті, кого батько телефонним дзвінком порятував од усього того, що йому, Гемке, обернулось місяцями болю і тяжкої праці; материн усміх, потиск рук у неділю після меси, квапливо кинуте слово — така була та справедливість, що припала йому на цім світі, а та, інша, якої він завше прагнув і ніколи не міг досягнути, то була справедливість, що її так палко жадав дядько Томас; Гемке так її прагнув, що йому за це приклали прізвисько "Данієль Справедливий".
Він аж здригнувся, коли двері відчинилися і швейцар упустив матір Улі.
— Марі,— сказав він.— Що?.. Чому?..
— Данієлю,— почала вона,— я...
Та він перехопив:
— Я не маю ні хвильки часу, не маю,— промовив він шорстко і, вийшовши з учительської, подався на другий поверх. Гомін матерів, що чекали внизу, ледь долинав сюди. Гемке приступив до вікна, що виходило на подвір'я, застромив у рота сигарету, але забув закурити. "Треба було потратити тридцять років, щоб мати силу все подолати і зрозуміти, чого я хочу. Я очистив свою справедливість од відплати, я непогано заробляю, ношу на обличчі машкару, і через те багато хто гадає, ніби я досяг мети; та я ще не досяг її, я тільки тепер до неї рушаю — та вже тепер я можу скинути й викинути геть свою незворушну личину, так, як викидають капелюха, що одбув своє: у мене тепер буде інакше обличчя, може, моє власне..."
Він урятує Вієрцока від року принижень; жодна дитина в світі не повинна зазнати того, що зазнав він, жодна дитина, а надто ж ця, спіткавши яку, він ніби спіткав себе самого...