р А які малюнки чудові про Малоросію. А хіба моя мати, батько й брати не малороси? А село І наше хіба не нагадує малюнків, де й тополі, і !> клуні з чорногузами, як у Малоросії. В Росії хати дерев'яні. В Малоросії отакі, як у нас на селі. Чи руський я, чи малорос? Я руський. Я вкриваюся з головою й думаю...
Я пішов добровольцем у руську армію. В розвідці. Проходимо густими лісами поночі. Ми в огні й диму. Всіх поранено, повбивано. Лишився я один, лізу рачки до ворожих окопів, кидаю туди бомбу. Вибух. Мене поранено. Потім до мене підходить Льоля... ні, зовсім не Льоля. А ота невідома. Я не знаю її, я не чув ніколи ЇЇ голосу. Ось і зараз вона мовчки простягає мені руку й мовчки одходить від мене. Кличе, манить мене звідси. Усім своїм єством, рухами вона говорить мені — ходім, ходім, ходім, і я йду. А вдень мрію про Малоросію. Ага.
Як я не шанував Ларису Федоровну, а все ж К— таки не послухав її, пішов до української гімназії. 5. Вчуся. Лариса Федоровна не знає. Та вона остан-, нього часу не дуже вникає в особисте життя кожного із нас. Вона щось дуже заклопотана. Завше серйозна. Не усміхається. її часто турбували но-* вини про війну, про становище руського війська. %: — Дєті,— сказала вона одного разу,—бодрітєсь, > будьте крєпкі, не пугайтесь: у нас нет больше ца-Г ря, — і розповіла нам про революцію.—-"Другой
будет царь, Міхаіл. Он, міл, добр і умьон. і; Звернулась до мене:
ь! — Теперь і школи будут, Петро... Россія возро-*.дітся новая, светлая.
' В мойому мозку заворушились думки радісні й Б тривожні, незрозумілі, неясні. Бо незабаром ходили Б вже чутки, що царем буде не Михаїл, а Родзянко.
Потім гору взяв Керенський... і розгубився не тільки я, а й Лариса Федоровна. Як же їй не розгубитися: руські салдати не схотіли воювати з ворогами. Вороги будуть топтати Росію ногами, як їм схочеться. Вона була тривожна.
Були тривожні і дні. Вулицею ходили без еполет салдати, стали трамваї, гули в унісон заводські гудки... Сніг сипався собі спокійно з неба, і дерево, будинки й люди, що, як неприкаяні, ходили вулицею, все неначе вдягалось у білу простиню, в ніжну, пухову, холодну.
гі коли зелено продзвеніла весна, сонячно прошуміло літо — зашаруділа й стала, як мідь, червона мідь—осінь. Задумалась, глибоко задумалась осінь.
Лариса Федоровна теж задумалась. Вона стояла біля вікна мовчазна, вся в чорному, і крутила вдумливо в руках своє віяло. Вона була струнка і вперта. Міцно стулені губи й високе кругле чоло надавало їй величности. Вона дивилася у вікно і вдивлялася в осінь. Щось було зачароване в цій осені.
Вчителька переглянула в кожного малюнки, хотіла загадати й ще щось малювати, але раптом і сама підійшла до вікна. На вулиці чувся шум. Стільці під нами загуркотіли, ми всі схопились, і собі до вікна: салдати вели офіцера й пана, заю: шених кров'ю, зривали з офіцера еполети, обох били прикладами, куди попало. Вчителька тихо, наче сама собі, сказала: революція. Я Лариса Федоровна закрила долонями очі, трохи постояла, потім мовчки повернулась од вікна й пішла. Ми всі з зацікавленням дивились на вулицю.
Одного дня Лариса Федоровна сказала:
— Дєті, через ,двє недєлі я умру. Кто будет хорошо себя весті, тому я оставлю в завєщаніє подарок.
Всі загукали;—не треба вмирати, не треба!
— Нашей родінє, дєті, прішла гібель, я не могу етого винєсті.
І як ми не любили Ларису Федоровну, все ж таки нетерплячо чекали її смерти. Таке було цікаве слово "завєщаніє".
Не минуло й двох тижнів, як Лариса Федоровна вмерла. Вона оголосила собі голодовку й тихо, без болю, без нарікань попрощалася з революцією.
Льоліна мати роздавала дітям "завєщаніє": грамофон, меблі, гроші, олівці, книжки. Мені готовальню, олійних фарб, кілька зошитів для малювання й для писання і листа до Льолі.
Я, попереду, ніж дати Льолі листа, прочитав: у нім говорилося про моє майбутнє, про мою обдарованість і що вона, Льоля вже не маленька, нехай вона, Льоля од мене не одвертається. То нічого, що в мене руки нема й що я бідний. Нехай вона, Льоля згадає Горького, Шевченка; або Кнута Гам-суна.
Я ладненько заліпив конверта, знову й знову в мене виринули почуття до Льолі.
Листа одніс не зразу. Пішов до Реальної комерційної школи й викликав Льолю. Вона вийшла байдужа й красива од гордости. Навіть не відповіла на моє привітання. Ніби я їй щось зле заподіяв. Прочитала листа, але хмарно усміхнулась, глянула мені в ноги, насмішкувато крутнулась і пішла. Я не знав що робити, і гукнув їй услід:
— РІ коли ж реванш?—у відповідь почувся дзвінкий, тонкий, злючий регіт.
IX
Готовальня мені згодилася. Я, крім української гімназії, відвідую вечірні технічні курси. Я прагну Знань, Я рвусь учитись, охопити все, що тільки можливо. Та й можливість учитись у мене зараз є. Я маю бібліотеку, фарби для малювання, папір, олівці, а найголовніше, мати ставиться до мене краще. Я ж носив їй гроші з "дитячого очага". Вона навіть до?волила мені жити окремо, щоб ніхто не заваджав мені працювати. Живу в чулан-чику з віконцем на вулицю. З дощок змостив стільця. Обмотав це все газетами, а замість крісла в мене була діжка. Яле хто знає, що це діжка? Вона накрита шматком килима, і вийшло навіть чудове крісло. Я сиджу на ньому й пишаюся. Я чому мені не пишатись? Поперше, мені ніхто не заваджає працювати, подруге, ліворуч і праворуч мене повні стіни книг. На столі величезний каламар, що подарувала Лариса Федоровна. зошити, книги, газети й готовальня. Я її так розчинену й поклав. Стіни обліплено власними малюнками.
Я вперто працюю, з захопленням. Я роботи в мене бага-ато! Прямо з гімназії йду на курси. Вдома повторюю лекції. Я стаюкультурноюлюдиною. Вчу німецьку й французьку мови.
Приходжу з курсів, дивлюся на матір і думаю: яка вона темна? Вона навіть не знає, що таке "кес-кесе", або "вас іст дас". Ще гірше—вона не знає, що таке перпендикуляр або гіпербола. Я вільно можу повернути її в коефіцієнта. Ях, як хороше все знати!
Я приходжу до свого кабінету. Сідаю в крісло. Трохи думаю, обдумую дещо, потім починаю працювати. Мене цікавила кожна новина. О, як мене цікавили революційні події. Я перечитую комуністичні газети до однієї літери. Я напружено стежу за військовими подіями. Я події ці гудуть, ревуть, ревуть біля нашого села. "Зміна влади" — в місті стали за звичайне явище. В мене од боїв розвивається романтизм. Мені хочеться стати героєм якоїсь армії, скорити якусь іншу армію, стати на чолі чогось величезного, могутнього.