— Льоля!. Вона була далеко від гри, від бігання. Вона серйозно, гордо, поважно йшла з комерсантом. Ішли, щось розмовляли й разом часом усмі-
халися. Ні, я не можу домалювати брами. Порожня брама без учнів не цікава, а так... Вони разом усміхаються, значить їм весело, значить, вони співчувають один одному. Як я можу передавати їхню радість?.. Комерсант...
Я лишаю малюнок без брами.
Підходить учителька:
— /Ага... Чудесно. Ти настоящій художнік. І майская зелень, і свет солнца хорошо передано... /А как оні енерґічно іграють. Конечно, єсть недостатку вот здесь і здесь... Но в общем нічего. До-рісуй ворота, і рісунок будет замечательний.
У мене в грудях щось обірвалося. Льоля з комерсантом пішла в середину. Брама була сумна, не цікава. Як її нехотя малювати?*
І раптом радісна думка: написати Льолі листа. Віршами написати.
Пишу й передаю. Чекаю. Це було нетерпляче чекання, яке затуманювало мені мозок. Я скрізь роблю помилки, спотикаюсь, як іду, перекидаю щонебудь і багато кажу недоречностей.
Пішов у неділю до Лариси Федоровни. Ідучи, думав, про листа й навіть, вітаючи Ларису Федоровну, думав: "а коли б швидше вже одержати".
— Садісь, голубчік,— сказала Лариса Федоровна. Сама сидить у м'якому кріслі. Одягнута в тому ж самому чорному, з віялом у руці. Пухленьке, жовте лице усміхнулося мені й спитало, як мені живеться. Потім багато гаворила про життя, про великих людей. Я говорив коротко: так, ні — або ні, так.
Було багато запитань: як мені жилось, раніш, хто мої батьки й родичі. Хто що робив, де працював.
— Вот што, голубчік, тєбє надо себя бєрєч. Ти способний мальчік, ти будеш велікім і мать тобой будет гордіться. Ти нє дурно рісуєш, даже особенно, ,пішеш стіхі і сам такого бедного проісхождєнія...
9*
259
А я думаю про Льоліну відповідь. Лариса Федоровна продовжує:
— А только, голубчік, не занімайся вот етімі глупостямі. — Вона подала мені вірша, що я послав до Льолі.
Мене ніби хтось ударив чимсь важким по голові. Я почував себе, як перед розстрілом. Мені хотілось плакати. На мойому вірші синім олівцем написано: "мілая тьотя, смотрі, чем занімаєтся твой любімий воспітаннік. Любящая тебя Льоля"—Я зиркнув на стіл і побачив Льоліного портрета. Великий такий, розкішний портрет. Як я зразу цього не помітив?
— Не смущайся, Петро. Ти, конечно не будеш больше етого делать, да?
— Ні.
— Конечно. Для твоего возраста ето не красіво. ' Ти єщо рєбьонок. Тебе не об етом надо думать. Ти уже посвежел на ліцє, пріободрілся. Ето очень важно. Ти с каждим дньом растьош.
Хтось постукав у двері.
— Можно!
Входить Льоля. Мене затрусило. Льоля мене наче й не помітила. Червонощока, соромлива підійшла до Лариси Федоровни, поцілувала її в щоку, почепилась на шию і щось шепоче. На мене й не дивиться.
— Дєті, надо ізбєгать ссор, нєпріятностєй. Ето, Петро,— звернулась до мене, — моя племянніца, очень умная, серйозная девочка, прілєжная учені-ца,—вона лагідно повела рукою по шовковій Льо-лінійкосі.—А ето,—показала Льолі на мене,—-наша будущая знамєнітость, поет і художнік. Отнинє ви будьте, как дєті. Петро уже не будет пісать глупостей. Он пішет стіхі нє дурно, но такіх уже пісать нє будет. Помірітєсь, дєті. — Льоля неохоче простягла мені руку. Перший раз я тримаю цю руку в своїй руці. Тепла, м'яка, хотілось довго тримати цю руку, не випускати. Але Льоля наче тільки доторкнулась своєю рукою до моєї.
— Вот в шахмати поіграйтє, дєті. А я посмотрю. Льоля довго вагалась, не хотіла, нарешті сіла,
горда й поважна. Обіперлася на лікті, заховавши щочки в долоні, а густі вії накрили очі, наче вона спала. Вона думала. Вона довго думала над кожним ходом, я ходив, не думаючи, механічно, більше дивився на Льолю. Я вже віддав свого коня. Так якось підставив під її пішака. Вона трохи подумала, чи це не "ловушка", потім усміхнулася й прибрала мого коня. Вона усміхнулась. Вона була рада. Я їй зробив радість. Я радий за це. Я віддаю їй навмисно слона. Вії Льоліни підіймаються, й на мене глянули сивенькі котики її очей. Сивенькі котики повернулись до Лариси Федоровни.
— Какой он разсєяний, — сказала Льоля.
— Двє фігури?—здивувалась Лариса Федоровна.
— Да. Сивенькі котики закриваються віями. Льоля думає. їй тепер слід думати. Мені не подобалось слово "разсєянний", крім цього, сидить Лариса Федоровна. Я вперто став удивлятися в гру. Беру пішаком, припираю Льоліного ферзя і йому
"нема виходу. Вона довго думає. Вона мені ще більше подобається в такій позі. Вона ніби відчула це. Взяла, перекинула свою косу через плече на груди і вдумливо вертить пальчиками голубого банта, ще пильніше вдивляється в гру. Я забираю ферзя.
•Далі забираю ладдю, потім коня. Льоля нервується. Я припираю в куток короля. Оголошую шаха. Я бачу, що Льоля злиться. Мені стало її шкода,
': мені хочеться полегчити її становище, але тут же сидить Лариса Федоровна, крім того, слово "раз-
. сєянний" так в'їлося мені в голову, що я вперто вдивляюся в гру і третім ходом роблю мат. Після цього мені знов стало шкода Льолі. Я навіть байдуже думав про слово "разсєянний". Другу партію Льолі здаю навмисно, щоб зробити їй приємність. Реванша вона грати не схотіла.
— ñ коли ж реванш?—питаю.
— Нікогда.
— Ну, Льолінька, нельзя же так грубо. Ви ігра-єтє одінаково, — сказала Лариса Федоровна.
fl в мойому мозку зафіксувалось "нікогда". Льоля підходить до Лариси Федоровни, що одиноко сидить у свойому кріслі, обіймає її за шию й цілує у пухкеньку щоку, а я ховаю подарунок "на прожиття сім'і" і йду додому.
Мені йти години дві. Але це зовсім близько. Я навіть хотів би, щоб мені йти далі. Я люблю, йдучи, думати. За ці дві години я можу щось чудове вигадати. Поритись добре в мозку й вигадати. Власне, чого мені в свойому мозку ритися. Я ось іду, а думки самі лізуть у голову. Я тільки ладненько вишукую яка. краща. Ось наче зняв свого черепа, як розчинив якусь скриньку, взяв з неї повні пригорщі якогось скарбу й перегортаю його, передуваю, здуваю, що легше, не так потрібне й лишаю що найкраще, найдорожче.
Сьогодні мені вночі є про що думати.
VIII
Я вдивляюся в дзеркало й думаю, чого Льоля так нехтує мною? Лице в мене свіже, прозоре. Правильні риси обличчя. Навіть напівголубі очі, а русявого чуба лагідно зачісано на бік.