— От дзеркало а? — питає. Я знову глянув на себе в дзеркало. От справді — дзеркало. То я ж і не скажу, що не знав про це. Соромно. Я кивнув головою, що мовляв, справді, чудове й велике. Стьопка нагнувся до мене, поклав" долоні собі на коліна й з широкою усмішкою сказав:
— Що ж це тобі, паріньок—захотілось?—Я знав, що таке "хотілось", і здивовано на нього подивився.
— Чого це ти так думаєш?— питаю. І він на мене здивовано подивився.
— А чого ж ти сюди забрів? — каже Стьопка. Я йому сказав, що з паничами. Тоді він зрозумів і пояснив, що це тут таке;
— Ось дивись На малюнки, — я ГЛяНув вище дзеркала на стінах. Голі жінки й чоловіки? Виробляють таке, що й сказати неможна. І хто їх так намалював? Як живі, та все голі... Оце ж мабуть ті "рисунки", що мені хотіли показати паничі.
Ніяк не одірву від них очей. На мене всі дивляться. Я тут був найменший. Коли біля мене стояв Стьопка, то мені було охотніше, а то він пішов і ходить з дівчиною. Сам такий мужикуватий, а яку кралю водить. На руках у неї золоті обручі, в зелених черевичках з червоними бантами, в голубій серпанковій спідниці, а чоло пов'язане стрічкою з блискучими намистинками, що аж горять од світла.
Вона взяла Стьопку однією рукою за спину, а другою далеко од себе тримає цигарку, часто притуляючи до рота, й пихкає димом, наче викидає з рота сірий пісок. Коли вона сміється — в роті блищать золоті зуби. Стьопка, певно,задається.
В нас на селі таких дівчат нема, не було й не буде. Стьопка наче пізнав мою думку. Підійшов до мене та й каже:
— Ну, шо... нічого в мене дівчина?
— Наче цариця, — кажу.
— Хочеш?
Я не знав, що робити. Усміхнувся, мну картузика в руці.
— Та дурний, — каже Стьопка.
— То в неї золоті зуби? —питаю.
— Золоті. Хочеш, бери її. /
— Та.. Не знаю... Що я їй казатиму... Та вона зі мною говорити не схоче.— А сам подумав: вона ще краща за Льолю.
— Дурний,—каже Стьопка,— їй аби гроші, їй нічого не треба казати. Вона сама все знає. В тебе гроші є?
— Осьо, панич дав. — Стьопка порахував.
*— Хватить. Ходім...
Я несміливо пішов за Стьопкою.
Вік відчинив двері до невеличкої кімнати, а в ній за столом сидить, не сидить, а пірнула гора жіночого тіла. Гора сміялась. Ледве помітна шия з золотим обручем, мляво ворушилися м'ясисті руки, повні золотих перснів, що аж пов'їдалися в тіло.
Стьопка сміливо підійшов до жінки, як у селі до своїх дівчат, а жінка, зобачивши мене, одкинула голову на спину крісла й голосно зареготала ротом, повним золотих зубів. Потім її рука простягнулась до великої книги з товстою пузатою палітуркою, розмальованою золотими цвітами. Жінка взяла книгу й простягнула мені.
— Ну, на, смотрі, вибірай, какая тебе нравітся, — знов засміялась до Стьопки.
— Та ні,— сказав за мене Стьопка,— йому Зою.
— Ну, хорошо,— товста рука простягнулася до Стьопки за грішми й сказала:
—■ Он не больной?
— Та звідки там... він зроду не бачив.. — це Стьопка.
— А ну, іди сюди.
Вона, сміючись, без сорому, оглянула мене.
— Ну, ідіте. Вот что значит прірода. — Вона вся трусилася од реготу, як холодець і блищала своїм золотом.
Стьопка мене підводить до Зої. Рука з зояотим обручем бере мене за руку, і ми пішли. Зоя відчиняє маленьку, кімнату, влетіла в ліжко, що підкинуло її, змахнула з себе одяг і звеліла мені замкнути двері. Не встиг я замкнути, як вривається усатий поліцай, бере мене за коміра:
— Молокососам тут не место! — і виштовхав мене по тих самих коридорах на вулицю.
Лячно Мені. Не знаю дороги. Притулився по кам'яного холодного будинку, і так пробув аж до ранку. Надвечір прибув до якономії. Стріла мене якономія непривітно, наче хтось важкою каменюкою оглушив по голові: батька в тюрму посадили за те, що не вглядів комори.
VII
І тепер мої ночі мрій були наче терези. На одній половині думка про батька, на другій думки про голих жінок, про "рисунки". Шкода мені було батька, але та половина терез, де голі жінки, переважувала, бо там була ще й Зоя. Вона лежала гола на ліжкові й манила мене. Мені тоді хотілось, щоб було темно. Я Зою запитав: а світло так і горітиме? Вона відповіла: об'язатєльно. їй навіть було не соромно... І де той у чорта поліцай узявся. Як ми зайшли з нею в кімнату, вона крутнула щось на стіні, і від цього на стелі блиснула иитринка.
Тепер я крадькома малюю голих жінок і показую їх парубкам. Вони носилися з ними, як зі святинею, й показували дівчатам, а то писали до дівчат листи і вкладали в конверти мого малюнка з голою жінкою.
За малюнки мені парубки давали хліба або пшона чи борошна. Бо жилось нам дуже гірко. Пан змилувався над батьком, визволив з тюрми, але натомість він мусів рік служити без грошей та без палива. Тяжкий то був рік. Знесилилися всі, обірвалися.
ñ як цього важкого й нудного року дотягли до кінця, батька й братів розщитано.
Ми знову в своєму селі. Брати якось влаштувалися до заводу по 10 копійок за день. Батька мати доїдає, що без роботи сидить, а мені стало легше.
Знов балашівське сонце, небо знов ясне. Я бігаю, гуляю цілими днями, забуваю їсти. Знов ліплю, малюю. Вже кілька літер знаю. Федька в зоводі робітники навчили, а він мені показує. Ой, як радісно. Федько "азбуку" мені купив. Слухаю я Федька. Тільки він з заводу, я вже стою з кухлем води зливати на руки, а тоді питаю, може побігти по тютюн до крамниці. А мати на мене злиться:
— Нечистий дух, дармоїд. Твої вже ровесники в заводі працюють, гроші матерям приносять, а ти, ідоле, з'їв руку.—Як ухопить мою "азбуку", як шпурне додолу. Та заступилися за мене і Федько, і Митько, і батько.
— Грамоти йому треба вчитись. Куди ж він годиться з однією рукою? Може хоч писарюватиме.
І влаштували мене до міської школи. Радію. Тут Льолю бупу бачити. Неодмінно побачу. Навіть сам піду до неї. Так, тільки подивитися, щоб вона навіть не помітила.
Почав я ходити до залізних воріт, де жила Льоля. Може Льоля прийде. Нема. Не видно Льолі. А так хочеться побачити. Хочеться побачити й Зою. Та як туди піти? Хіба побалакати зі Стьопкою. Та що ж говорити? Я недорослий. Учусь собі, "уроки" виконую. У "другий відділ" попав. Федько підготував мене. От, аритметики я не знав, і за це мені попадало. Мене ставили голими коліньми на жорству. А дяк, що викладав закона божого, не ставив на коліна, а розмахував у повітрі важкою широкою долонею і ляскав нею по щоці, наче горячим залізом, і від цього робилось темно в очах і мигали золоті вогники. А то ще дяк бере вухо в руки, крутить ним, аж виступає кров, або смикає за чуба так, що в нього в руці лишається пучок волосся.