— Льолю!—Обоє оглянулися, стали й пильно вдивляються в мене. Мабуть пригадають, чи не зі своїх? Навіть підійшли до мене. Льодині рівненькі брови туго насунулись на носа. Вона пізнала мене, бере під руку подругу й тягне, мовляв, ходім. Яле та не слухалась, лишилася на місці й спитала:
— Откуда ти нас знаєш?
— Я... Льолю знаю.— Та глянула на Льолю. Вона почервоніла й одійшла.
— Какім образом ти єйо знаєш? Да подожді, Льоля! Інтересно.
— Та... Хай вона скаже...— кажу. —— Ти больной?—литає.
— Я... Мені поїзд руку одрізав...
— Руку? гЛ я-я-й!—Щоки в неї здригнулися, вона, трохи скоса подивилась у бік, а потім спитала:
— Ти Мельніков? Да?
— Еґе ж.
— Знаю. Чигала в газете о тєбє. Ти бросілся; под поезд. Ето верно?
— Та... Хто зна.—Я відчув, що лице в мене стало гаряче. Певно, почервонів.
— Льоля, да подожді!—Потім вона звернулась до мене.—Я тєбя припомінаю. Ти с отцом у нас дрова рубіл. Да?
Я згадав про непорубані круглі колрди й побоявся, щоб не виплило.
— Ні. Мій батько дрова не рубає.
— Да ето верно, неправда?—Вона взялася пальцем за підборіддя, дивилась замріяно вбік, а потім наче щось надумала й раптом запитала:
■— Ти здесь єщо долго будеш? —■ Мабуть довго.
— Тамара, ти нікак нє разстанєшся? — Грубо гукнула Льоля.
— Ну, до свіданія.—Ми єщо поговорім.—Пішла. Я гукнув їй. Вона вернулась і підійшла до мене.
— Той... Як його... Я Льолю люблю, а вона сердиться. Чого вона сердиться?—Тамара почервоніла, усміхнулась.
— Хорошо, я єйо спрошу... До свіданія. Іду, Льоля!
Льоля вже її не чекала, пішла. Білоголова побігла. Коса підскакувала на спині, як золота рибка. Дівчатка порівнялися й пішли тихо. Я довго дивився їм у слід. Вони часто оглядалися до мене. Білоголова навіть махала рукою. Потім вони звернули в провулок, і в мене наче одірвалося серце.
Я пішов до палати.
Другого дня я знов там сидів. З того самого провулку, де вчора зникли дівчата, наче раннє сонце з-за обрію виринула біла голова Тамари. Вона підійшла прямо до мене. Усміхнулася один одному і зразу наче стали давно знайомі. Вона простягає мені руку й дає п'ять копійок.
— На що це?
— Возьмі сєбє. Льоля смєйотся над тобой. Она тебя нє любіг.— Говоріт, что ти ніщій. Ето она тєбє передала, ти ж ніщій?
— Так я ж колись виросту. Хіба вона високих любить?—Кругле лице зареготало. Розплилося, а рот розтягнувся аж до вух.
— Какой ти глупєнькій! Ніщій ето тот, которий просіт. Ти бєдний, а Льоля богатая. Она тєбя ні-когда не полюбіт.
Я журно задивився на водограй. Гадюка ніби дивилася на мене одним оком, і наче з більшим шумом жбурляла воду на залізного чоловіка. Вода виблискувала різними кольорами проти сонця, як ото кинути в воду олінафту.
— Я буду багатий,—раптом сказав я Тамарі.
— Как?
, —— Я художником буду.
— Ти рісуєш?
— Еге ж.
— Я ну, покажі.
Я пішов у палату і приніс їй малюнки. —■ Как вєліколєпно! Где ти учился?
— Я ніде не вчився. Сам. Тільки в мене нема карандаша, бомаги.
— Я тєбє прінєсу. Ти мнє что-нібудь нарісуєш? Хорошо?
— Харашо.
— Как тєбя зовут?
— Петро.
— Я меня Тамара. Слушай, Петро, дай мнє еті рісункі.
— Візьми,—і оглянув її всю...
Я другого дня я вийшов рано-рано до огорожі, чекаю на Тамару. Вона теж прийшла рано. Дала мені товстий зошит з чорною цератовою палітуркою. Товстого олівця: з одного боку червоний, а з другого синій, та ще гумка. Тепер: тільки що не так—зітер. F то було так: помилка й залишається. РІ я й не знав, що є такі гумки.
Тамара увійшла до мене в сад. Ми сиділи на зеленій лавочці й малювали.
— Ти сам бросілся под поезд?
— Я... Сам...—У Тамари брови, як два біленькі півкруги, полізли високо на чоло, рот трохи роззявився, а жовто-зелені очі широко розкрилися.
— Какой герой! І ти нє боялся?
— Ні.
— РІ ето больно?
— Ні,—усміхаючись, сказав я.
— Нєт, ти говоріш неправду... f ну, срісуй поезд! Нет, нарісуй, как .ти бросілся под поезд. Хорошо?
Я змалював, потім змалював водограя, малюнки віддав Тамарі.
— Я покажу ето Льолє,—сказала Тамара.
— Скажи їй, що я через неї під потяга ліг... Добре?
— Хорошо, я скажу. Но ето же неправда, Петро?
— Правда.
— Ти єйо так любіш?
— Так.
— Но она тєбя не любіт. Смєйотся над тобою. А я над тобой нє смеюсь. Петро, а куда ти пой-дьош із больніци?
— Не знаю.
— У тебя нєт дома?—здивовано спитала Тамара. ■— Нема. Знов під поїзд ляжу,— задумано, хитро
сказав я. Тамара лячно здивувалась:
— Петро, ти ето сєрьозно? Ето "правда? Her, Петро, ти етого не сдєлаєш. Хорошо?—Вона навіть рукою погладила мені груди й зазирнула в вічі.
— Я кому я потрібний? Хто за мною шкодуватиме? Тамара схилила голову на плече, наче чогось соромилась, як ото хочуть сказати: "Яч, який, стрівай же", і сваряться пальцем. Усміхнулась мені тільки очима й куточками дитячих губ, а на чолі журно одна на одну лізуть складочки.
— Чого ти дивишся?— питаю. Мені було ніяково.
— Петро, не надо бросаться под поєзд.
— Чого?
— Я буду жалеть о тебе.
Я мовчу, не знаю, що казати.
— Нет? Не бросішся?— Я так само схилив голову на плече й усміхнувся.
. — Ні.
— Вот умніца.— Вона погладила мені голову.— Нарісуй мне бутон тюльпанов. — Я мовчки дивився їй у лице, потім похитав головою, мовляв,— не знаю. Я не розумів її. Наче вона говорила не по-нашому —"бутон тюльпанов".
— Разве ти нє відєл тюльпанов?
— Ні.
— Я...— Щось іще хотіла питати Тамара, але мене покликала сестра. Тамара швидко забалакала, вертілась переді мною, як на пружинці, потім зникла, мов куля. Обіцяла завтра прийти.
Я пізнього вечора я вкриваюся з головою, щоб було темно, і "думаю".
"Тамара — моя сестра. Ми ходимо з нею, гуляємо. Підходить Льоля й каже: я вже не гніваюсь на тебе, і простягаємо одно одному мизинці. Миримось, Ходимо втрьох. Весело нам... У Тамари теж е щось таке, чого не можна приголубити рукою. Коли вона схиляє голову, на плече й зазирає мені в обличчя — мені хочеться плакати. Вона гладить рукою мені голову, і мені світлішає. Я росту. Коли вона прийде завтра, я її косу погладжу рукою. Я коли
БИросту— буду художником... А як то бути художником? Художник це, певно, людина дуже багата. Має багато фарбів, паперу, олівців і нічого не робить, тільки малює".