— Ми не загрубіли,— спокійно заперечив Карлсон,— мн просто звикли.
— "Просто звикли", чорти б вас забрали! Від такого можна заклякнути на місці, а ви звикли..
— Хлопче, не вчи нас, якими ми маємо бути, адже ти навіть не знаєш, які ми є. Нікчемний той лікар, що за кожним хворим плигає в могилу. Якби всі лікарі робили так, то не лишилось би нікого допомагати живим і веселим. Вилазь із могили, хлопче, звідти ти не побачиш нічого.
У відповідь Леттінг довго не озивався, нарешті знову заговорив, звертаючись переважно до самого себе:
— Скільки вона стояла там над урвищем — годину, дві? Як, мабуть, весело дивитися вниз на туристські багаття, знаючи, що скоро ти зведеш рахунки з життям. Напевне, вона була на танцях або приїхала на пікнік і посварилася зі своїм хлопцем. Завтра його вже викличуть до відділка для опізнання трупа. Не хотів би я бути на його місці. Як він себе почуватиме...
— А ніяк. Він туди і носа не поткне,— впевнено відповів Карлсон, розчавлюючи сигарету в попільничці.— Можливо, це він знайшов її там, подзвонив і втік. Ставлю п'ять проти одного — він і мізинця її не вартий. Який-небудь прищавий брудний селюк, у якого з рота смердить. Господи, і чому ці дівчата не навчаться почекати до ранку?
— Авжеж,— погодився Морено.— Вранці все краще робити.
— Скажіть це дівчині в ліжку,— докинув Леттінг.
— А тепер цей хлопець — правив своєї Карлсон, закурюючи нову сигарету,— мабуть, добряче набрався і думає: біс із ним, жодна жінка не варта того, щоб побиватися за нею.
Проїжджаючи повз пляжні будиночки, в яких у таку пору лиш подекуди світилося, вони на деякий час замовкли.
— Можливо,— припустив Леттінг,— вона чекала дитини.
— Буває й таке.
— А її хлопець завів шури-мури з іншою, і тоді ця бідолашна роздобуває мотузку і йде до урвища,— провадив Леттінг.— А зараз скажіть мені — любов це чи не любов?
— Це один із проявів любові,— відповів Карлсон, вдивляючись примруженими очима у темряву.— Тільки я не збагну, який саме.
— Авжеж,—мовив Морено, не відриваючись від керма.— Я з тобою згоден, друже. Я хочу сказати, що здорово мати когось на цьому світі, хто кохає тебе так палко.
На якийсь час усі троє замислились, їдучи між мовчазними скелями і вже притихлим морем. І, можливо, двоє з них мимохідь згадали про своїх дружин та дітей, і про те, як і вони колись приїздили на цей пляж, відкривали пиво, цілувалися, обнімалися, бренькали на гітарах, співали пісень і вважали своє життя нескінченним, як і цей океан. А може, й не думали про це взагалі.
Леттінг, дивлячись ззаду на потилиці старших, думав: а чи пам'ятають вони свої перші поцілунки і солоний присмак на губах? Чи хоч раз пережили вони таку мить, коли ладні були топтати пісок, наче дикі буйволи, дзвінко кричати від радості, кидаючи виклик байдужому до всього світу?
І з їхньої мовчанки Леттінг раптом зрозумів, що його слова, і ніч, і вітер, і скелі, і гілляка з мотузкою таки вплинули на них, і тепер вони переживають цю подію, як і він. Певно, вони думали зараз про своїх дружин, що лежать у теплих ліжках, за багато миль звідси, тим часом як вони їдуть крізь ніч по притрушеній сіллю дорозі, везучи невідомий труп і мотузку, яка тільки щойно була зашморгом.
— Завтра ввечері,— порушив мовчанку Леттінг,— її хлопець танцюватиме вже з іншою. Це мене просто бісить.
— Я охоче витрусив би з нього; душу,— мовив Карлсон.
Леттінг підняв краєчок простирадла.
— Як усе-таки по-ідіотському вони підрізають волосся. Та ще й накручують кучері. А який шар гриму! Та це ж...— Він раптом затнувся.
— Ти щось сказав? — зацікавився Морено.
Леттінг, не відповідаючи, відгорнув простирадло трохи більше. Наступної хвилини тільки й чулося шурхотіння простирадла — Леттінг відгортав його то там, то там.
— Послухайте,— нарешті прошепотів він, збліднувши.— Послухайте...
Морено машинально зменшив швидкість.
— Що, хлопче?
— Я оце виявив дещо,— мовив Леттінг.— Це відчуття мучило мене всю дорогу: на ній забагато гриму, а потім волосся і...
— Ну то й що?
— Так от,— сказав Леттінг, через силу повертаючи язиком і провівши по обличчю, щоб відчути його,— хочете почути дещо несподіване?
Швидка допомога ще стишила хід, і Леттінг промовив:
— Це не дівчина. Тобто, це не жінка. Я хочу сказати, це особа не жіночої статі. Зрозуміло?
Машина загальмувала до швидкості черепахи.
Двоє попереду рвучко обернулись і витріщилися на ноші. Різкий подмух холодного ранкового вітру залетів крізь вікно машини.
— А зараз скажіть мені,— ледь чутно прошепотів Леттінг,— нам тепер легше? Чи навпаки?
Ніхто йому не відповів.
Одна хвиля, а за нею друга і третя накотились і розбилися об мовчазний берег.