Далекий простір

Сторінка 8 з 66

Мельник Ярослав

– Як ви сказали? – перебив його господар. – "Бачили нескінченність"? Мило, мило.

– Ви не вірите?

– Молодий чоловіче! Я прожив стільки, скільки й Окс. Якщо не більше. "Бачити", як каже Окс, тобто безпосередньо сприймати нескінченність, ніхто не може. Це рівнозначно "бачити Бога", мати прямий контакт із Богом. Такого щастя людині пізнати не судилося. І великий гріх бере на душу той, хто каже, що бачив далеке. Ми можемо лише умоглядно уявляти собі те, що нам недоступно.

– Чому ви настільки впевнені?

– Я не впевнений, я це знаю. Так написано в наших святих книгах. Бог прихований від людини. Він за гранню сприйняття.

Габр нічого не відповів.

– Ви б хотіли приєднатися до нас? – запитав, помовчавши, господар.

– Не знаю, – відповів Габр. – Я ніколи раніше не чув про вас.

– Нас небагато. Ми живемо ніби у підпіллі у своєму вузькому маленькому світі, тому нас ніби і немає.

– Хто це "ви"?

– Ідея Бога дійшла до нас через тисячоліття. З вуст в уста. Сучасні люди не знають таких слів: "релігія", "церква", "Бог", а слово "віра" вживають у зовсім іншому, вузькому значенні. Так, молодий чоловіче, весь устрій Державного Об’єднання стоїть на ідеї близького простору. Ми ходимо, зосереджені на своїх вухах, на просторі радіусом у кілька метрів. Нам тут затишно, добре – згідний. "Далекого" не існує, про те, що це фікція, ми дізнаємося ще в дитинстві. І більше про нього не думаємо. І це визначає всі наші почуття. Ну а що, як він існує? Тоді наш мегаполіс, все наше Державне Об’єднання – лише клаптик тверді. А раптом ця твердь летить разом із нами? У порожньому просторі?

– Як? – не зрозумів Габр.

– Приходьте до нас – і ви багато про що дізнаєтеся. Ми тут не тільки віримо, ми ще й міркуємо, філософствуючи. Ви що, думаєте, Державне Об’єднання зі зла не допускає і думки про "далеке"? Усе не так просто. Система цілком стоїть на "близькому просторі", все валиться з появою "далекого". Вся налагоджена система існування, з усією її технікою, а це не жарти, юначе. У цій системі можуть жити тільки такі люди, з такими поняттями, які в ній живуть. Інакше…

Вогонь у каміні майже згас, але господар сидів не рухаючись. Габр перестав відчувати потік тепла.

– Боюся, – сказав Габр, – мені буде задушливо у вас.

– Вас не захоплює думка? Ми навчимо вас думати. Ось, скажімо, ви знаєте, що з "далекого" випливає не тільки поняття "Бог", але й "свобода"? Це старе забуте поняття, в одному давньому підручнику з філософії…

– Але ж ви… – перебив його Габр. – Ви постійно сидите тут, у цій кімнаті, зачинившись…

– Далеке пізнається розумом, – трохи образився господар. – Треба піднятися до ідеї Бога, і це дасть віру. І зовсім не обов‘язково, молодий чоловіче, виходити зі своєї кімнати, щоби пізнати "далеке".

Каркаси

Повертатися Габр вирішив гвинтопланом, чомусь не хотілося залазити в пневмопоїзд. З якогось часу його не покидало відчуття, що, сідаючи в пневмопоїзд, він залазить у страшну закриту трубу. Неначе він заживо хоронив себе.

Він ішов бічною алеєю естакади в напрямку акустичного маяка аеростанції. Було досить прохолодно, накрапав дрібний дощ, вітер продував поверхи кріпильних конструкцій наскрізь. Магніт-блоки летіли на всі боки на різних рівнях і своїм гуркотом заважали зосередитися. Габр ступив на контрольну доріжку і, не звертаючи уваги на застережливий пучок дельта-випромінювання, підійшов впритул до поруччя. Отже, що є цей мегаполіс? Що є твердиня, на якій він живе?

Людина, що приймала його щойно у себе, була розумною, розумнішою за нього. Однак… Ця людина багато розуміла, але тільки розуміла, проникаючи розумом за межі своєї келії. Проте вона не знала. Була відрізана від істини. У неї не було видінь, вона говорила про те, чого не знала.

Як ніколи спокійно Габр звільнив обидві очниці від прокладок. Йому хотілося ще раз зустрітися з далеким простором. Тепер він, цей простір, був дещо іншим: мало істот, що снують туди-сюди, самі лише темні і страшні штанги кріплень – сотні, тисячі штанг різної товщини. Вони йшли вдалину, вертикальні, ховаючись одна за одною. Габр взявся за поручні і, не звертаючи уваги на часті сплески дельта-випромінювання, перехилився через них. Рівні, за якими неслися магніт-блоки, подекуди перетиналися потворними трубами пневмоекспресів, зменшувалися в міру їх множення. Їм не було кінця-краю. Габр спробував порахувати, орієнтуючись на перехрестя, але не зміг. Голова закрутилася, і він сповз на слизьке залізо. І без того мокрий лоб його вкрився холодним потом. Безсило піднявши голову, він побачив ту саму картину високо над собою: незрозуміло перетинаючись, над ним висіли естакади, над якими, своєю чергою, теж нависали якісь сталеві магістралі, а можливо, і цілі вулиці.

Але все це завдяки каркасному простору проглядалося далеко. Що це? Про це, про те, де вони живуть, ніхто не знав. Ніхто не замислювався, зачинившись у своїй квартирці, знаючи тільки маршрут на роботу і назад, на свою вулицю. Правда була жахливою, а незнання – блаженством. Тоді навіщо знати правду і кому вона потрібна? Він сам не знав, що з нею робити.

Габр зійшов із контрольної смуги і, користуючись лише очима, дивуючись самому собі, пішов до будинку, над яким злітали, пронизливо свистячи гвинтами, якісь круглі незрозумілі предмети.

Після дзвінка з Міністерства контролю він не наважувався повертатися додому. Але куди подітися і що робити, він так і не знав. Вже сидячи у гвинтоплані, згадав про Ліоз і, підсунувшись до пульта орієнтації, набрав інший маршрут. Гвинтоплан злегка смикнуло, і Габр завалився на лівий бік. Автопілот чітко виконав вказівку. Тепер можна було на якийсь час відключитися.

Мірно гудів мотор. Габр думав про незнайомця.

Із розмови з незнайомцем (Закінчення)

– Чорт забирай, – він притягнув його впритул до свого вуха. – Те, що я бачив, що бачиш ти – це не маячня. Ти повинен зрозуміти це, хлопче, чуєш? Тобі відкрилася правда.

– Але як же всі? – вхопившись за рукав незнайомця, запитав Габр: сильний вітер дув йому в обличчя. – Чому я один?

– Чорт візьми! – вилаявся той. – Тобі випало щастя, а ти думаєш про баранів? Ти не підеш більше до Міністерства, зрозумів? Слухай мене уважно: весь світ, у якому ми живемо, – це світ сліпих, зрозумів?