Габр натиснув на кнопку і промовив у мікрофон:
– Ліфт на злітний майданчик.
Він полетить гвинтопланом, як усі зрячі. Йому більше не влізти в цю, що стала тепер жахливою, залізну трубу пневмопоїзда. Від однієї думки, що він ступить у неї і опиниться на довгі години ув’язненим у суцільну темряву, в якусь подобу ящика, у його серці щось обірвалося. Тепер він розуміє, чому зрячі не бувають у сліпих, чому між ними і сліпими немає жодних людських контактів. Звиклий до світла не може витримати мо'року. І виду голого заліза, потворності меблів, бруду всередині. Але для сліпих не існує голого заліза, не існує потворності речей і тіл, не існує бруду на стінах. Світ матеріального обмежується для них тим, що вони можуть обмацати, а вони так мало можуть обмацати за все своє життя. Жахливо мало.
– Ліфт подано, пане Міністре!
– Добре.
Габр підвівся і попрямував до ледве помітних дверей у стіні, оббитих точно таким, як і вся кімната, деревом. Стулки безшумно розійшлися в сторони, щойно він вступив у зону дії світлового реле.
І ось кабіна сіпнулася, і ліфт поніс його по діагоналі вгору, на злітний майданчик гвинтопланів. Приємне м’яке освітлення лилося невідомо звідки. Все навколо було оббите оксамитом, звучала тиха легка музика. Габр присів на щось подібне до диванчика в кутку. Чому вони не запрошують сліпих до себе, в Тихий Куточок? Адже ніхто не забороняє. Якщо психологічно важко висидіти в темному залізному бункері, запросили б їх до себе у свої світлі та затишні будинки… Ні, це неможливо. Витримувати вагу тотальної брехні поруч. Одна справа – приймати брехню системи, брехню, на яку спирається весь мегаполісний устрій, і інша – брехати особисто, комусь, кого ти знаєш персонально, хто може стати для тебе кимось значущим: товаришем? дружиною? Тільки тоді може початися справжній жах: брехати особисто, брехати тому, хто став нехай якоюсь, але частиною тебе. Тоді тільки прокинеться справжня ницість. Приймати у себе вдома товариша, приховуючи від нього головне, замовчуючи, що ти не сліпий, як він, що ти – інший, живеш в іншому світі. Для психіки людини це забагато.
Габр вийшов із ліфта й попрямував до гвинтоплана, що вже працював. Одна з машин завжди була на ходу, чекаючи кого-небудь із зрячих.
– У квадрат Мічхок.
Він заліз у салон, влаштувався зручніше. Пілот перевів гвинти на злітну швидкість, ляскання лопастей перейшло в рев. Кабіна гойднулася, повисіла за метр від злітного майданчика і попливла в отвір між рівнями, на гвинтопланну пряму. Гвинтопланна пряма – простір, звільнений від конструкцій, що пронизував рівні і квадрати по прямій. Її було створено спеціально для руху гвинтопланів Особливої Ескадрильї. Особлива Ескадрилья належала зрячим. Габр сидів в одному з таких гвинтопланів марки "Оріон", який лише віддалено нагадував гвинтоплан сліпих. По-перше, "Оріони" були незрівнянно більшого розміру, з додатковими лопастями під головним гвинтом, але найважливіше – з обох сторін салону вони були прозорі: можна було спостерігати за подіями зовні, купатися в потоці світла.
Все було передбачено в "Оріоні": м’яке крісло, що переходило у ліжко (потрібно було натиснути кнопку під підлокітником), столик, стереовізор і комп’ютер, прикріплені до стінки; штучні – не відрізниш від справжніх – квіти в кутку і над столиком. Ящик для свіжих газет і навіть невелика дорожня бібліотечка на стінці під стереовізором.
Габрові було добре тут, у затишку, серед світла і зелені. Як мало потрібно людині. Невже насправді потрібно тільки це? Між двома стінками, в кінці проходу, він бачив голову пілота. Всі пілоти в особливій ескадрильї були сліпими. Вели гвинтоплан сліпим методом, орієнтуючись на тактильні та звукові показання апаратури. "Робочі конячки"? Як із цим мириться совість?
– Вибачте, я можу вас запитати?!
– У мікрофон, будь ласка.
– Що?!
– У мікрофон говоріть, надіньте шолом. Він поруч із кріслом.
Звук ішов невідомо звідки. Габр перехилився і побачив невеликий символічний шолом із дужкою і мікрофоном, що стирчав убік.
– Я питаю, чи я вам не заважатиму, якщо буду говорити, – мовив Габр, надівши дужку на голову.
– Ні, пане Міністре. Гвинтоплан поки що працює в автоматичному режимі.
– Ви де навчалися?
– Кінчав вищі пілотажні курси, пане Міністре. А до цього навчався в аерошколі.
– Вам подобається ваша робота?
– Дуже, пане Міністре. Я з дитинства мріяв працювати в Особливій Ескадрильї.
– А туди важко потрапити?
– Майже неможливо. Потрібно пройти дванадцять відбіркових турів. Я до цього працював у загоні вантажних перевезень при самоврядуванні, і то був щасливий.
– Туди теж важко потрапити?
– Мої друзі працюють в 167-й бригаді.
– А що це?
– Вони возять сміття. Це санітарна бригада при медичному відділі аероштаба. Там ось так сидиш і не можеш поворухнутися. Пілотажна кабіна вузенька і задушлива, один із наших знепритомнів і розбився.
– То навіщо такі гвинтоплани випускають? – здивувався Габр.
– Нових не вистачає. Використовують всякий непотріб. Вважають, що возити мотлох можна на непотребі. А про людей не думають, пане Міністре.
– Скажіть, а ви не заздрите вашим пасажирам?
– Не зрозумів, пане Міністре.
Габр сидів, потопаючи у м’якому кріслі, дивився в спину пілотові, який говорив із ним.
– Ви не хотіли би керувати Державним Об’єднанням?
– Жартуєте, пане Міністре. Я людина маленька.
– Ви щасливі?
– Так, дуже. Працювати в Особливій Ескадрильї – моя мрія. З пілотажних курсів я єдиний потрапив сюди.
– А сім’я у вас є?
– Є, дружина і дві дочки. Ось відвезу вас туди і назад – і до них.
– А ви далеко живете?
– У квадраті Д-48-213-Х.
Габр розслабився і заплющив очі.
У квадраті Мічхок жили викладачі університету та службовці кількох довколишніх підприємств. Залізна багатоповерхова коробка, оббита знизу догори сталевими листами, належала викладачам університету, що розташувався тут же, неподалік від Університету, в якому навчався Габр.
Світло, що падало через отвір входу, осявало тільки початок коридору. Далі потрібно було рухатися в цілковитій темряві. Але відступати не було куди. Зібравшись із духом, Габр занурився у морок, пішов уповільненим кроком (як давно він не рухався в такому до болю знайомому темпі) вглиб коробки. Спочатку він раз у раз натикався на стіни і кути поворотів, але ось упіймав себе на тому, що рухається дедалі більш упевнено. У ньому прокидалося забуте, і це лякало. Лякало саме´ його вміння відчувати і пізнавати перешкоду, вміння зосереджуватися на близькому просторі. А коридор усе не кінчався, петляв і петляв, то піднімаючись вище, на другий поверх, то полого спускаючись вниз. Він був сліпим, він є сліпий. У близькому просторі він знову зустрів себе – того, здавалося, давно забутого; близький простір, виявляється, не зник. Виявляється, він жив у ньому постійно, очікуючи свого часу. Він бачив захід величезного, круглого "сонця", яке зрячі називають "червоним", бачив неможливе, яке колись наповнювало його до країв, нависаючи над морем. Так, він ступив у інший світ, де все було іншим. Але… Близький простір – він не зник, ні, він причаївся в ньому. Так, його минуле. Те минуле, знайоме йому до болю "я". Безпорадне і сильне. "Я", для якого немає видимого світу, те "я", в якому вічно живуть зосередженість і тремтяча невпевненість, обережність. Здрастуй, Габре: це ти. Це я. А той я? Десь є хвиля, хвиля і птах чайка. Десь вони є. Але там я далекий собі, там я незнайомий собі! Я там чужий. Чужий собі, з новими і чужими людьми. Не я. Чи я. Де я?