– Так. Габре… Ви будете жити тут, із нами…
– А якщо я не погоджуся? – Він повернувся до неї обличчям. – Чому всі так упевнені, що я тільки і чекаю, щоб… Мене навіть не питають, ніби мене і немає.
– Ви не можете не погодитися. А куди вам подітися? Ви ж не можете жити зі сліпими.
– Там усі мої знайомі, друзі. Моя мати теж сліпа, ви знаєте?
– Але, Габре… – Дівчина взяла в свої руки його долоню. – Це все минуле. Туди вже не повернутися.
– Минуле? Не знаю. Можливо, це просто я. Я закінчив коледж, університет, працював, у мене була дівчина, були плани, улюблена кав’ярня, улюблений стілець. Все життя, до останнього моменту – це був я. Що я без цього?
– Я розумію, Габре, але… – Вона стиснула його долоню.
– А що тепер? – Здавалося, він не помічав її. – Все розвалилося.
– Ви бачите. Це ж головне, ні? І ви повернетеся в свій мегаполіс, ось же він, поруч. – Вона показала кудись за спину, але Габр не обернувся, немов не хотів переконуватися в реальності того, на що вона показувала. – Ви будете туди літати щодня і будете там проводити більшу частину дня. Ну ж бо!
– Так, я повернуся туди… Ким? Я повернуся з небес вищою істотою. Я вступлю в нього і…
– Що?
– Це ж не буду я. – Він розмахнувся і вільною рукою кинув камінь дуже далеко.
– Це будете новий ви. Новий.
– Новий я?
– Так, новий. Не сумуйте за минулим. Не треба за нього чіплятися, Габре.
– А за що ж?
– За сьогодення. За майбутнє… Дивіться на чайок!
Зграя білих птахів, голосно кричачи, пронеслася над головою, сіла на мокрий пісок, майже у хвилю.
– Ви повинні жити з нами, нашим життям. Ви такий, як і ми: бачите цих птахів, ці хвилі. Струсніть головою. Ви не були сліпим, Габре. Все приснилося. Ну? Адже все наснилося?
– Не знаю, – він обережно вивільнив руку з її долонь, повільно випростав занімілі коліна. – Я боюся.
– Чого?
– Всього. І минулого, і майбутнього…
– Ви просто ще не отямилися, Габре, – вона підвелася і несподівано притулилася до його грудей. – Габре…
– А ваш хлопець? – запитав Габр.
– Він… Я не люблю його.
– Справді?
– Габре, я так хочу щастя, – сказала вона замість відповіді.
Вони поверталися вздовж моря, ступаючи іноді у хвилю, що набігала. І величезне, кругле кидало до ніг гарячу тужливу смугу.
У кімнаті було тихо і тепло. Зі стіни на нього дивилося усміхнене зображення молодої жінки з якимось круглим предметом у руці.
– Це моя мати, – промовила Наталі, зашторюючи вікна. – Вона давно померла.
– Що у неї в руках? – запитав Габр.
– Це м’яч. Така гра. Вона була спортсменкою в молодості.
– А де ваш батько?
– У нього сьогодні нарада в мегаполісі. Габре, йдіть сюди.
Вона притягнула його до себе, сама сіла на ліжко.
– Ви в безпеці, Габре. Нарешті ви в безпеці, чуєте? Відтепер і назавжди.
– Назавжди, – повторив Габр.
– Так, назавжди. Ви наш. Вже майже наш. Ви будете міністром, чуєте? І членом Вищої Державної Наради. І зможете щовечора гуляти тут, уздовж моря. А у вихідні вранці загоряти. У вас мають бути дружина і діти. Як у всіх. Вас усі будуть любити. І такий от тихий будинок із каміном і ванною, і жодних більше проблем. Відтепер усі ваші проблеми позаду. Ви знайшли своє місце. Чуєте?
Спочатку він здивувався її сміливості, то'му, як вона стала поводити себе з ним тут, у себе в будинку. Але її слова… Вони дивним чином заспокоювали його, ніби справді вся складність, від якої він так втомився, зникала. І минуле справді кудись віддалялося разом із матір’ю і Ліоз, старим музикантом і Оксом, друзями дитинства і людьми з Міністерства контролю. Він повернеться в мегаполіс, до всіх до них уже зовсім чужим, чужим і зрозумілим нарешті самому собі, і вони не впізнають його. Він повернеться під іншою личиною, і він – це буде його підпис на документах. Тільки підпис. О, він повернеться в чужий, незнайомий йому мегаполіс, на який він буде дивитися зверхньо разом із усіма зрячими. І ніхто не здогадається, що він – це він. І він зуміє переконати себе, що у нього немає і ніколи не було минулого. Інакше… Інакше він не зможе жити і бути щасливим.
– …Немає і ніколи не було. Чуєш?
Вона повалила його, розгубленого, блаженно зануреного в безпам’ятство, на себе, прошепотіла:
– Ти будеш новою людиною. Ну, йди сюди, я тебе врятую. Я вирішу за тебе все. Ти міг уже не жити, чуєш? Тобі все одно. Ти вижив, і тобі все одно. Щоб жити, ти маєш кимось бути. Кимось, чуєш?
– Навіщо?
– Мовчи, дурнику. Ти будеш…
Її шепіт, її вологе гаряче дихання лоскотало йому вухо. Хто це? Де він?
– …Іншою людиною…
– …Я боюся її…
– …Не бійся. Я підтримаю. Ти потрібний мені…
І він із насолодою віддав себе в її руки, ніби це була сама, що від усього звільняє, смерть.
Десь зовсім поруч гудів, здригаючись від гуркоту магніт-блоків, мегаполіс. Але в Тихому Куточку, здавалося, того вечора про нього ніхто не пам’ятав.
Із збірки віршів Чиза Ділка "Близька далина"
Час видання – перша чверть 9-го числення. Центральний Архів. Інвентаризаційний номер 19-КД-41215. Ящик №14421596. Один екземпляр. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.
Білими плямами впали на моє життя, сліпучими плямами впали на нього – люди, люди! – горілиць упали, втім, ні, покотилися кулями, красивими куполами, куполами голів, грудей, сідниць, чудовими куполами біцепсів – люди, люди! – мелькають червоні п’я´ти: ваші, ваші, ваші губи, що тягнуться до мене – люди, люди! – не вбивайте мене, я прошу, не вбивайте один одного, вам нема чого ділити на цій землі – білі спалахи Бога, тепле життя, котре уявило себе бозна-чимось, – люди, люди! – я плачу, люди; дівчина тепла, рідна, що притулилася до мене в переповненому автобусі; з п’яти сторін підпертий вами – люди, люди! – я чую, чую, як дихаєте ви – п’ятьма легенями, грудьми, грудьми, грудьми, грудьми, грудьми, трьома жіночими, двома чоловічими, притиснуті до мене в переповненому автобусі, наче перед кінцем, перед самим кінцем – люди, люди! – неначе я завжди був ваш, ви завжди були моїми. У переповненому автобусі життя я, я плачу про вас, – чому? чому? – теплий від ваших тіл, від вашого дихання в цьому автобусі, що мчить до прірви, я плачу про вас, дурних, безглуздих, що ненавидять один одного.