Але мало того: згідно з Конституцією, якщо половина населення висловиться за необхідність Центрального Опитування, воно, звичайно, буде проведене. І якщо в результаті буде вирішено махнути рукою на основи існування, але зате задовольнити "потребу в цілковитій демократії", тоді воля співтовариства буде виконана. Якщо мільйони захочуть поставити під удар своє життя та життя близьких, то що вже поробиш… Мені здається, я був щирий у викладі своєї позиції. Її ж, наскільки я можу судити, поділяє більшість членів Вищої Державної Наради.
Наш кореспондент подякував шановному Помічникові за ґрунтовне роз’яснення.
Ная Болз
Новий обігрівач черевиків
У лабораторії практичної термостатики змонтований новий тип обігрівача для осіннього і зимового взуття. Як відомо, обігрівач, який нині випускається нашою промисловістю, вмонтовується в підошву і нагнітає тепле повітря всередину черевика.
Новий винахід працює за зовсім іншим принципом. Взуття робиться зі спеціального теплопровідного пластика, що нагрівається до температури людського тіла. Щоб уникнути енергетичних втрат, черевик обтягується зверху ізоляційною плівкою. Обігрівач "Термостат-215К" живиться від двох електронних блоків, захованих у підошві. На відміну від звичайних обігрівачів, він менш енергоємний, безшумний, а головне – рівномірно обігріває всю ступню. Тепер справа за підприємствами взуттєвої промисловості.
Ворс Ояр
Із щоденника Габра
Нічого не хочу. Нікого не хочу вбивати, і щоби мене ніхто не чіпав. Найжахливіше, що я шукаю і вже не знаходжу свого місця. Це страшно, але тепер я остаточно зрозумів, що не зможу жити в мегаполісі. З ранку до ночі я ходжу по вулицях, заглядаю в будинки, в кав’ярні, у фільмозали, на аеростанції – все чуже, все! І близьких більше немає. Я шукаю їх, але їх нема.
Зараз я пишу ці слова в одній кав’ярні, пишу і слухаю, про що навколо говорять. Чому все таке чуже, далеке? Жаль до цих людей змішаний у мені з якимось мимовільним презирством. Вони не винні, що сліпі, а я? Я хіба винен, що я бачу?
Коли я запитую себе: "А що мені ще хочеться, заради чого б я ще жив?" – то таки знаходжу вузький вихід там, у кінці тунелю: легкість, бажана легкість, бажане щастя. Так, це далекий простір. Я помер, уже помер, я такий самий труп, як і Окс Нюрп. Я тепер зрозумів, навіщо їм усім ця ідея, якій вони служать, якій служили їхні попередники. Зрозумів на собі, на своїх почуттях. Їм, знову засліпленим, немає за що триматися, їхня справа – єдине, чому вони ще можуть віддавати себе, не живучи життям Державного Об’єднання.
Але я поки що бачу. І залишається вузький коридор, який веде до якогось нового змісту, за який, я це відчуваю, я міг би вхопитися. Йти у світ – ось друге життя: йти, йти, дивитися навколо, дивитися, вбирати в себе тишу, хвилі, велике, кругле, яке ховається. Йти все далі. А що там? Що далі? Можливо, там інші якісь люди, ліси, гори, чиїсь усмішки, невідомі життя, звичаї. Де кінець світу? Йти в далечінь – це єдиний порятунок.
Зараз я сиджу в брудному бункері, серед кошлатих тіней, які говорять про якісь наради, фільмограми, сусідську сім’ю. Я хочу забути все це як страшний сон. Спочатку мені було боляче віддалятися, був жах, потім біль, і я рвався назад – до Ліоз, до знайомих, до близьких. Але я наткнувся на таку стіну, на таке жорстоке нерозуміння, що тепер близькі перестали бути близькими. Я нічого не можу вдіяти з цим почуттям чужості.
Тому мені залишається або вбити себе, бо я труп, або знайти себе нового, абсолютно нового, поза всім старим життям. Третього просто немає. На місці мого старого "я" – діра, нічим не заповнена, у ній виє порожнеча, яку неможливо витримувати.
Якщо я піду далеко-далеко, то, можливо, врятуюся. Можливо, пізнаю щось зовсім нове, стану іншим. Іншою людиною. Я відчуваю в собі цю людину, але в мегаполісі вона не народиться, не з’явиться на світ.
Шлях Окса мені не підходить. Якщо мене осліплять, вузький коридорчик до щастя, до нового щастя, яке не схоже на щастя сліпих, – цей коридорчик зникне. І тоді, щоб існувати, треба буде зайнятися ідеєю Окса, і служити їй і йому в Прозорій Плямі. Але я не зможу! Я відчуваю: це не моє. У мені немає і не буде необхідної злості. Ні, я тоді просто вб’ю себе.
Я не повинен датися в руки людям із Міністерства контролю, інакше всьому кінець. Мені треба якось утікати – і від Міністерства контролю, і від Окса. Утікати! Потрібно знайти якийсь вихід.
Звідки Окс дізнався, що мене не встигли засліпити? Невже Нія була-таки його агентом? Чому немає нікого, хто був би зі мною, не проти мене?
У моїй кишені лежить той блок. Вони чекають, вони підштовхують мене. Я ось-ось маю зустрітися з тією людиною, і тоді все. Я боюся одного: якщо я це зроблю, там, далеко-далеко, не зможу бути щасливим.
Із збірки віршів Чиза Ділка "Близька далина"
Час видання – перша чверть 9-го числення. Центральний Архів. Інвентаризаційний номер 19-КД-41215. Ящик №14421596. Один примірник. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.
Ти поплескав мене по плечу. Це я. Ти, що всміхнулася. Це я. Ти, що попросила моєї допомоги. Це я. Ти, що поцілувала мене в груди. Це я. Ти, що обізвав мене японською сукою. Це я. Ти, що підняв мене. Це я. Ти, що знехтував мною. Це я. Ти, що хитнула стегнами. Це я. Ти, що поламав мою долю. Це я. Для чогось вони виколювали вусики тирана під лівим соском. Щоб він чув, як рвуться серця. Як заспівав якийсь поет, витягнувши губи трубочкою навскоси. Потім ще – ви, що доторкнулися теплою грілкою руки, ні, не вашої, повітрям легенів, словом чи поглядом. Ах, рідні. Це я. Що наплювали на мене. Це я. Що покусали мене всього зі злості. Це я. Що роздягнули мене, обцілували мене геть усього з любові, ніби немає мене. Це я. Це все я, не інакше.
Ліоз (IІІ)
Вона з’явилася в отворі залізних дверей у якійсь накидці, з сумкою в руці, згорблена, як і всі. Секунду постояла і рушила до пневмостанції.
Габр спостерігав за нею, не ховаючись, адже ніхто не міг цього бачити. Він вирішив сісти з нею в пневмопоїзд і проїхати до її університету.
Він постійно йшов за нею на відстані десяти метрів, анітрохи не побоюючись бути поміченим. І в вагоні сів через два крісла (здивувався, що його ім’я таки не заблокували). Мовчки терпів темряву, поки експрес не загальмував і він не вибіг слідом за Ліоз у напівосвітлений бункер пневмостанції, де яскраве денне світло падало згори крізь щілини в стелі.