– Ти якось дивно говориш, – сказала Ліоз. – Я зовсім нічого не розумію. Звідки ти набрався цих слів?
– Не знаю, як тобі все пояснити, – він відпив оргнапій, прислухався до заспокійливої хвилі всередині. – Якщо б я знав, що можна забути про все, повернутися в минуле і крапка. Але в минуле я вже не влізу – не влізу, Ліоз. Навіть якщо знову осліпну. Я опинюся в квадраті 4-Б. Далекий простір став моєю долею, моїм щастям і моїм горем. Розділити неможливо – ні, неможливо. Немає шляху назад.
Він покрутив головою.
– Я скучаю за тобою, – сказала Ліоз.
– Я знаю.
Вона сиділа навпроти, торкаючись своїми колінами його колін.
– Якщо б ти бачила далекий простір, – тихо сказав Габр. – Якщо б люди бачили, вони і дня не стали б жити в мегаполісах, їх охопив би жах. Жах правди. Вони б пішли до моря, в ліси… Я бачив таку величезну широчінь – і їй не було кінця, і щось неймовірне висіло над нею, будило… Я навіть не знаю… не знаю, як це назвати. І я подумав про тебе тієї секунди, ніби ця далечінь була ти – ти була цією далечінню. Я не знаю, як це називається.
– Ти так дивно говориш.
– Так, останнім часом я бачився з багатьма людьми, і в мені щось перевернулося. Я не можу дивитися на світ так, як раніше… І не можу тобі це передати.
– Так ти не підеш до Міністерства?
– Ні, Ліо, – покрутив головою Габр. – Мені душно тут, з кожним днем мені дедалі більше задушливо тут.
– Де?
– У мегаполісі, у цьому житті, яким усі живуть, яким я сам жив. Я зрозумів, що таке жити без орієнтаторів. Користуватися власними очима. Ідеш куди хочеш. Ні до чого не прислухаєшся, ти сам по собі, розумієш? Жодного близького простору – ти весь далеко.
– Габре, дорогий! – Вона стала біля нього на коліна, прихилила до себе його голову. – Тільки ти не лякайся. Я тебе дуже люблю і хочу, щоб ти повернувся до мене таким, яким я тебе знала. Ти мій "най-най". Найдорожчий. Це маячня, це лише марення.
– Звідки ти взяла це слово? – він спробував звільнитися від її рук. – Хто тобі це навіяв, що у мене маячня?
– Габре, хороший мій. Ти перевтомився, я знаю. Все буде добре, ось побачиш. Тільки не лякайся. Я буду ходити до тебе.
Габр смикнувся і підвівся: на відстані двох метрів від нього знаходилися ще якісь люди. Вони повільно наближалися. Відступивши крок назад, він швидко зірвав обидві прокладки.
У залізобетонному бункері, зі стелі якого звисали якісь дроти, за метр від нього на колінах біля стільця стояло кошлате створіння, а у дверях, освітлені зі спини, застигли фігури в ковпаках, в кожного в руці по приладу.
– Габре! – закричала, ніби сама собі, втупившись поглядом у підлогу, кошлата істота. – Вони допоможуть тобі, чуєш! Ти будеш здоровий, я знаю! Тобі треба лікуватися, Габре! Тебе вилікують, вони пообіцяли!
Фігури, виставивши вперед прилади з антенами й опустивши голови, наближалися до нього. Габр стрибнув на стіл. Той, хто йшов попереду, зупинився і довго шукав Габра, направляючи прилад у всі боки.
– Молодий чоловіче, – мовив він нарешті з-під свого ковпака, – будьте розсудливі. Ми насправді хочемо вам добра.
– Ви чудовиська! – закричав раптом, не витримавши, видаючи себе, Габр. – Ви не бачите себе. Ви всі сліпі, всі сліпі! Світ сліпців! Ненавиджу!
– Він у кутку, – скомандував передній. – Тільки в’язати обережно.
– Обережніше, обережніше, – заголосила Ліоз. – Він добрий, чуєте? Ви обіцяли мені.
– Заспокойтеся, – сказав передній. – Чого ви хвилюєтеся? Бувають марення і страшніші.
Двоє, ліворуч і праворуч, метнулися до Габра, виставивши вперед руки. Габр притиснувся до стіни – руки нишпорили в повітрі, намагаючись його знайти.
Коли його виносили, кошлата сіра істота бігла поруч, здавлено примовляючи:
– Я завтра прийду до тебе, чуєш? Все минеться в тебе, я вірю. Все буде гаразд, Габре. Вони тобі допоможуть. Мені сказали, що через півроку ти будеш такий, як був. Я так хочу, щоб ми були щасливі. Я буду думати про тебе, Габре!
Коли його підносили до чорного ящика екстреної допомоги, хтось у темному ковпаку вийшов із кабіни і один з носіїв доповів:
– Хворий госпіталізований. При взятті чинив опір.
– У бокс-камеру, – відповів чоловік у чорному. – Біцефрасол і заспокоювач Зобра.
Із "Програми партії зрячих"
"Ми, колишні зрячі, урочисто заявляємо: кожен із нас віддасть життя в боротьбі з гнобителями волі. Ми, що бачили істину, не можемо жити в суспільстві, заснованому на брехні. Кожен сліпий – наш ворог, бо він є шестірня системи, через яку система діє і в якій існує. Система існує в тих, хто її складає.
Поняття "невинності" не може застосовуватися до тих, хто творить зло, не відаючи про нього. Можна не бачити світла, але не можна самовпевнено стверджувати, що немає того, чого не бачиш.
Право на жорстокість подаровано нам тими, хто осліпив нас, які бачили світ; хто розтоптав істину, свідками якої є кожен із нас.
Хай живуть наші попередники! Далекий простір існує! Світ, який заперечує істину, мусить загинути!"
Диспансер (II)
– Ну, молодий чоловіче, як справи?
Габр насторожився. Він лежав, притиснутий чимось до кушетки, не в змозі поворухнутися.
– Я ваш лікар. І, якщо хочете, ваш друг.
Хтось підійшов, присів поруч.
– Я розумію ваше мовчання. Ви ображаєтесь. Ви тут всупереч вашій волі. Але повірте, ми керуємося найкращими намірами щодо вас.
– Що в мене на очах? – запитав Габр.
– Очні пломби.
– Потім мене відправлять у квадрат 4-Б?
– Який іще квадрат? Ні про які квадрати я не чув. А, власне, що вас так непокоїть? Ваші видіння більше не повторяться, ви швидко прийдете до тями.
– Я не хочу більше жити, – сказав Габр.
– Це ви зараз так говорите.
– Мені нема чого жити сліпим.
– Звідки ви набралися цих слів?
Габр мовчав.
– Отже, ви і далі вважаєте, що ваші видіння – реальність? Що ви бачите чудовиськ, жахливий світ і що це правда. А ми всі, цього не бачачи, живемо без цієї правди?
– Так, – відповів Габр.
– Ну, припустимо, це так, – лікар поклав йому руку на плече. – Припустимо, що ви насправді "бачите" реальність. Тепер скажіть: вона принесла вам щастя? Ви хотіли б, щоб усі люди навколо бачили страхіття? Навіщо ви хочете зруйнувати щастя мільйонів людей? А ви їх запитали, чи вони захотіли б проміняти затишок близького простору на жах вашої правди? Потрібна вона їм, ця ваша правда?