Гуляв чумак на риночку,
Та пив чумак горілочку:
Пропив воли, пропив вози,
Пропив ярма, ще й занози
Все своє добро! (двічі)
Прокинувся чумак вранці
Та полапав у карманці
Всі кишені вивертає,
Аж там грошей вже й чорт має ті вічі
Нічим похмелитись! (двічі)
Ой піду я до шинкарки:
"Всип, шинкарко, хоч з півкварти!"
Шинкарочка к чорту дметься,
Ще й з чумаченька сміється,
Дід що гіркий п'яниця! (двічі)
Скинув чумак жупанину:
"Всип, шинкарко, четвертину!"
"Ой не всиплю четвертину,
Здобудь грошей хоч з полтину,
Двічі тоді пий-гуляй!" (двічі)
Вийшов чумак на могилу,
Станув, глянув у долину:
Стоять воли, стоять вози,
Висять ярма, ще й занози —
Не моє добро!… (двічі)
От піду я у Молдаву,
Там сім рік я погорюю;
Ой сім рік я погорюю,
Воли й вози покупую —
Вп'ять буду чумак! (двічі)
Завіса
ДІЯ ДРУГА
Середина хати удови Морозихи. Стіл, лавки, піч, кочерги, піл, мисник і усяке збіжжя.
Ява 1
Микита сидить за столом і луза насіння; Маруся з деркачем в руці, Морозиха сидить на полу.
Маруся. Причепурю я, тіточко, хоч трохи вашу хату, бо щоб не прозвали й вас нечупайдою, як-от співають про ту удову, що "сім день печі не топила, сіней, хати не мела…".
Морозиха. Причепури, чепурухо! Та не викидай сміття надвір, бо против ночі не годиться.
Маруся. Хіба ж я цього не знаю? Я замету між кочерги! (Зупинилась проти Микити і з жартом говорить). А ти, парубче, не сміти по хаті, а то я тебе ось цим деркачем по губах!
Микита (дає їй лушпиння). На викинь!
Маруся. І сам викинеш, не великий пан. І-і, розлущився!
Микита. Відчепись ти від мене.
Ява 2
Ті ж і Одарка.
Одарка. Добривечір!
Маруся (швидко). Сестривечір, добрички, чи не телячили ви моїх бачатків? — Аякже, телячили, телячили: задрали лози та й побігли у хвіст". Яким це вас вітром сюди занесло?
Одарка. Таким же, як і вас. Здрастуйте, тітко! Чи ви ще живенькі-здоровенькі? (Кладе хліб на стіл).
Морозиха. Здорова, здорова, дівонько! Як тебе господь милує?
Одарка. Спасибі господеві милосердному! Бабуся вам кланяються.
Морозиха. Спасибі, спасибі!
Маруся (тихо до Одарки). Що, вже бачилась?
Одарка (соромлячись). З ким?
Маруся. Ач, ще й питає!
Микита (наслухав). Так і вилетіла йому назустріч!
Морозиха. Хто? Кому назустріч?
Микита (регоче). То ми балакаємо про Одарчиного мидруса.
Одарка. Просимо вас, не смійтеся з нас: ми об тім не споримо, що вас не стоїмо; ви за нами не дуже, а ми за вами й байдуже!…
Маруся. Он як відчитала!
Микита (удає з себе спокійного). Говорила покійна до самісінької смерті, та все чорт батька зна що!
Одарка. Адже я з тобою не балакаю, то й не лізь у вічі. Я тобі вже не раз казала: не зачіпай мене!
Маруся (регоче). Закуси, Микито, чим бог послав!
Микита (до Марусі). А тобі зась, коли не до тебе річ. (До Одарки). Так кажеш: ‹Не зачіпай мене!" Ач, яка велика парсона!
Жіночий голос (за вікном). Чи є хто в хаті? А вийдіть сюди на часинку.
Маруся (зазира у вікно). А кого вам треба? (Придивляється). Та це Сидориха! Це до вас, тітко!
Морозиха. До мене? Чого б то їй?
Маруся. Певно, прийшла прохати, щоб ви поворожили. Вона вже, либонь, з тиждень, мов несамовита, по усіх ворожках бігає та питає, чи скоро її чоловік повернеться з наймів.
Морозиха. Ну вже хай вибача: проти неділі я й карт у руки не візьму. (Пішла).
Маруся (сміючись). Слухай, Одарко! А ти багато ворожок одвідала, доки діждалася Семена? (Скинула оком на Микиту).
Одарка. Не лічила!
Маруся (чванливо). Чого ж це ви так запишалися, чи не в мішане приписалися?… (Помовчала). Чи не ворожать оце тітка на зорях?… Треба піти та й собі повчитись; бо, либонь, незабаром і мені прийдеться декого відшіптувати… (Глянувши з сміхом на Микиту, побігла з хати).
Микита (встає і довго ходить по хаті. Балакає ніби про себе). Парсона, настояща парсона!
Одарка (не дивиться у вічі). Яка є, такою вже й зостанусь!…
Микита. Пава, панянка…
Одарка. Куди ж нам до вас рівнятись? Ми за вами й не потрапимо!… То ти з себе удаєш панича, а ми люди прості…
Микита. Що ж, багато Семен заробив?
Одарка. Спитай у нього!
Микита. А тобі б то він і не похвалився?
Одарка. Скільки заробив, стільки й буде… У шинок не понесе.
Микита (глузуючи). "Не понесе!" Я, бач, через те питаю, що бачив сьогодні на ньому одежу і зовсім би нову, та тільки старі дірки та латки!…
Одарка. Ох, як же смішно! Чому ж ти не регочеш? Ану зарегочи!…
Микита. А тобі до плачу доходить?
Одарка. Ми у злиднях виросли, то вже й звикли.
Микита. А вже грошей, то, певно, повні кишені приніс та все, мабуть, бамажки чи, може, червінці?… Багатир! А як же ви до вінця — у хургоні поїдете чи на волах?
Одарка. Підемо пішки! Пішки, кажуть, нема замішки!
Микита. Воно й безпечніш! А то як баских коней запряжете, то щоб, бува, не перекинули та не покалічили. Або щоб на те не вийшло, як співають: "Ой їхали та возилися, тпру! — стали, зачепилися…"
Одарка. Еге! І я ж так кажу, достомітно так!
Микита. Ай гарний же який став Семен, мов намальований!…
Одарка. Еге ж, гарнісінький такий! (Усміхається). Мабуть, мати в любистку купала.
Микита. Лице мов висмоктане, а очі як баньки!… Вже й говорить трохи навчився, а перш було все мовчить!…
Одарка. Хто мовчить, той двох навчить!
Микита. А звісно! Він таки вилюдніє. Розумний парубок! Там такий розумний, як дядинина курка: що знесе яйце, то й кудкудахка!… І такий вже тихоня: хоч проти шерсті його гладь, не вкусе.
Одарка. Вже він нікого не дратує і ні з ким не заведеться… (Глянула на нього). Та й до шинку стежки не втопче.
Микита. Справді? Покірливий, виходить, мов той ледачий цуцик: хоч на хвоста йому наступи, й не писне.
Одарка (підвела очі). І ти думаєш уразити мене такими речами? Та хоч ти собі що хочеш вигадуй, мели собі язиком, скільки влізе, а мені аж нічогісінько!…
Микита. Такий вже то, стало буть, до вподоби: хоч медом обмаж його, хоч дьогтем… Але. мені цікаво ось що. Скажи мені, будь ласка… не раз вже я тебе питав, але ти все одмовчувалась… Скажи мені, чим він тобі до вподоби?
Одарка. Ба таки й скажу: тим, чого в тебе бракує.
Микита. Що ж він — на вроду кращий від мене чи розумніший? Чи постаттю, чи хистом взяв?
Одарка. Ні, не те, все не те ти кажеш. Може, розумом та хистом ти його й переважиш, не знаю. А ось що: ти багатий дукар, а він бідний,— і за те я його люблю. Ти спритний і надто балакучий, а він тихий,— і за те я його люблю! У тебе щоразу сміх та глум на умі, а в нього праця,— і за те я його люблю! Ти кожного зачепиш, з кожного кепкуєш, а він нікого й словом не уразить,— і за те я його люблю! Ти вихваляєшся та чванишся тим багатством, що батько твій придбав, а сам і за холодну воду не берешся, а він змалку працює і батькові своєму старому допомагає, і малих братів та сестер до розуму доводить,— і за те я його люблю. Ти мало не щодня п'яний, та б'єшся, та бенкетуєш, а його й зроду ніхто п'яним не бачив — і за те я його люблю! Чув? От тобі і вся правда!… Що ж це ні тітки, ні Марусі? Це неначе нарочито нас звели… (Хоче йти з хати).
Микита. Ні, не всі ще ти одзнаки перелічила. Про те ще не сказала, що як він уміє улесливо буркотати та слини розпускати…
Одарка. А ти б то, не буркочучи, задурив Марусі голову? Звів дівку з ума та й відсахнувся!…
Микита. Нехай собі дуріє, коли приступа!… (Палко). Так ти певно йдеш за Семена?
Одарка. Ще нехай спершу подаю рушники, а тоді вже буде річ про весілля!…
Микита (скаженіє). Відсахнись від нього! Відсахнись, кажу тобі!…
Одарка. Цур тобі! Який страшний у тебе погляд!… (Побігла з хати).
Микита (кричить). Одарко, постривай!… Що ж тепер?… (Ламає руки). "Страшний погляд"!… Так!… Аж ось коли ти вся з'явилася перед моїми очима, мов на долоні!… Тобі треба голубиної мови, улесливих речей? А я тебе лякаю своїм поглядом? Через те я тобі не до вподоби?… Не вірю, не вірю!… Це все нікчемні речі!… Дратуєш ти мене, як і торік дратувала, що слова правди у тебе ніколи не випитаєш. Але ж перш я ніколи не чув від тебе того, до чого зараз допитавсь… Хоч це й жарт, але інший; хоч це й дратування, але воно вразке, зневажливе! Дратуєш ти мене! Постривай!… Побачимо, які будуть дині з тієї огудини!…