Його цікавили й інші можливості, проте він вирішив про них не згадувати.
— Де Доун? І Майк? Здається, тут дуже тихо.
Ніхто не йшов коридором, у якому вони стояли, не було чутно й голосів... Але оте дивне відчуття щасливого очікування було навіть сильніше, ніж минулого вечора. Він очікував на повне звільнення від напруження після церемонії — до якої, ймовірно, сам приєднався, не знаючи про це. Проте це місце здавалося напруженішим, ніж будь-коли раніше. Це несподівано нагадало йому про те, що він відчував ще маленьким хлопчиком, коли чекав на свій перший цирковий парад, коли хтось вигукнув: "Йдуть слони!" Джубал тоді жалкував про те, що, якби він був трохи вищим, то міг би побачити слонів, які йшли повз захоплений натовп. Ось тільки тут не було натовпу.
— Доун попросила передати від неї поцілунок; вона буде зайнята впродовж наступних трьох годин, — чи щось близько того. І Майк теж зайнятий: він знову впав у транс.
— Ага.
— Не говори так розчаровано; він скоро звільниться, бо докладає всіх зусиль, щоб звільнитися задля тебе. Дюк протягом всієї ночі шукав швидкісні записувачі, які ми використовуємо для словника. Зараз у нас заняття групи, що записує марсіанські фонетичні символи; коли Майк закінчить заняття, він зможе прийти. Доун щойно почала диктувати; я закінчила першу лекцію й вийшла привітатися з тобою... Але маю повернутися, щоб наповнитися останньою частиною роботи, — тож мене не буде трохи довше, ніж Доун. А ось і поцілунок від неї — бо перший був від мене.
Вона обняла Джубала за шию й знову жадібно притиснулася до його вуст, врешті-решт промовивши:
— Господи! Чому ми чекали так довго?.. Я прощаюся ненадовго!
Джубал зустрів ще кількох людей у великій їдальні. Дюк підняв очі, посміхнувся, помахав йому й знову почав щось наминати. Він не був схожий на людину, що не спала всю ніч, — хоча і це було не так, бо він не спав аж дві ночі.
Беккі Віззі, що сиділа поряд з Дюком, озирнулася, побачила його і радісно вигукнула:
— Привіт, старий розпуснику! — схопила його за вухо, потягла вниз й прошепотіла:
— Я все знаю. Але чому тебе не було поруч, щоб втішити мене, коли помер професор? — і вона додала вже гучніше:
— Сідай біля мене, і ми принесемо тобі поїсти, поки ти розповідатимеш, про які такі витівки писав останнім часом.
— Хвилинку, Беккі, — Джубал обійшов стіл.
— Привіт, Шкіпере. Як переліт?
— Жодних проблем. Рейсовий літак. Здається, ти ще не знайомий з місіс ван Тромп. Люба, ось винуватець цього бенкету, єдиний та неповторний Джубал Гаршоу — двох таких було б забагато.
Дружина капітана була високою, звичайною на вигляд жінкою зі спокійним поглядом, властивим усім дружинам капітанів. Вона підвелася і поцілувала Джубала.
— Ти є Бог.
— О, ти є Бог.
Джубал вирішив, що, напевне, вже звик до ритуалу... Прокляття, якщо він говоритиме це надто часто, то може й останні клепки розгубити, повіривши у сказане. Тим часом дружина Шкіпера стисла його в обіймах. Він вирішив, що вона може навіть Джилл повчити цілуватися. Вона (як же це колись описала Анна?) віддавала цьому всю свою увагу — і не думала більше ні про що інше.
— Припускаю, Ван, — сказав Джубал, — що мені й справді не слід було дивуватися тому, що ти тут.
— Що ж, — відповів космонавт, — той, хто часто літає на Марс, отримує змогу порадитися з його жителями — хіба ні?
— Лише щоб порадитися?
— Є й інші питання.
Ван Тромп потягнувся, щоб взяти грінку, і вона сама посунулася до нього.
— Гарна їжа; гарне товариство.
— Гм, так.
— Джубале, — покликала мадам Везант, — їсти!
Джубал повернувся на своє місце й побачив яєчню, апельсиновий сік та інші вибагливі наїдки, що вже чекали на нього. Беккі поляскала його по стегну.
— Непогане місце для молитов — чи не так, мій півнику?
— Жінко, повертайся до своїх гороскопів!
— Це нагадало мені дещо, любий: хочу знати точний момент твого народження.
— Ну, я народився у три вдалі дні, у різний час. Я був надто великим хлопчиком, і тому довелося витягувати мене частинами.
Беккі різко відповіла:
— Я дізнаюся.
— Будівля суду згоріла, коли мені було три. Не зможеш.
— Завжди є інші можливості. Хочеш укласти маленьке парі?
— Якщо продовжиш мене перебивати, то зрозумієш, що ти ще не виросла з того віку, коли тебе можна відшмагати різкою. Як ти, дівчинко?
— А ти як думаєш? Який у мене вигляд?
— Здоровий. Трохи набрала у вазі. Пофарбувала волосся.
— Ні. Я перестала фарбувати волосся кілька місяців тому. Приєднуйся, і ми позбудемося твоєї сивини. Замінимо її справжнім газоном.
— Беккі, я відмовляюся молодшати за будь-яких умов. Я пройшов важкий шлях, щоб досягти своєї старості, і прагну отримувати від неї задоволення. Досить базікати, дай людині поїсти.
— Так, сер. Так, старий розпуснику.
Джубал якраз вставав з-за столу, коли до їдальні увійшов Людина з Марса.
— Тату! О, Джубале! — Майк стиснув його в обіймах і поцілував.
Джубала ці обійми трохи заспокоїли.
— Ти вже дорослий, синку. Сідай і насолоджуйся сніданком. Я посиджу з тобою.
— Я прийшов сюди не снідати: я шукав тебе. Пошукаймо місце, щоб поговорити.
— Добре.
Вони пройшли до вітальні одного з номерів; дорогою Майк тримав Джубала за руку — так захоплений маленький хлопчик тримає улюбленого дідуся. Майк обрав для Джубала велике зручне крісло і вмостився навпроти нього, на сусідньому дивані. Це була кімната з того боку будівлі, де розташовувалась приватна платформа приземлення; високі вікна на всю стіну виходили якраз на неї. Джубал встав і трохи пересунув крісло — так, щоб світло не било йому в очі, коли він дивився на свого названого сина. Його не здивувало, а радше обурило те, що важке крісло посунулося так легко, мовби важило не більше від дитячої надувної кульки, а його руки лише вказували напрямок.
Коли вони зайшли, у кімнаті сиділи жінка та двоє чоловіків. Через якийсь час вони вийшли — повільно, вільно і невимушено. Після цього Майк і Джубал лишилися самі — якщо не вважати товариством склянки з улюбленим бренді під рукою.
Джубал був майже готовий визнати, що той незначний контроль над предметами, яким володіють ці люди, міг суттєво заощадити сили та гроші (хоча б на хімчистці: та вчорашня сорочка Джубала, на якій були плями соусу, була така свіжа, що він надягнув її й сьогодні). До того ж це було значно зручніше, ніж сліпо довіряти механізмам. Однак Джубал не звик до телепатичного контролю предметів без кабелів чи хвиль; це дивувало його так само, як порядних коней дивували екіпажі, які рухались самостійно у ті часи, коли Джубал був маленьким.