— Гм... Послухай, крихітко, — якщо ти розумієш, що пропонуєш...
— Ти ґрокнув, Джубале. Щоб розділити разом все, що в нас є. Самих себе.
— Думаю, так. Моя люба, у тебе було безліч можливостей розділити це... Проте... Сам я... Що ж, Доун, ти на кілька років спізнилась. Мені й справді шкода, повір. Дякую. Велике спасибі. Тепер йди і дозволь старій людині поспати.
— Ти поспиш, коли очікування наповниться. Джубале... Я не можу позичити тобі сил. Та я ґрокаю, що це і непотрібно.
(Чорт забирай, це й справді було не потрібно!)
— Ні, Доун. Дякую, люба.
Вона стала на коліна і вклонилася йому.
— Тоді лише одне слово. Джилл говорила мені, що коли ти сперечатимешся, щоб я заплакала. Мені відпустити сльози на твої груди? І розділити воду в такий спосіб?
— Завтра я відлупцюю Джилл різкою!
— Так, Джубале. Я починаю плакати, — вона не створила ані звуку, але вже через секунду чи дві тепла, велика сльоза впала йому на груди, а за нею полилися й інші, одна за одною... І ще одна... І ще. Доун майже нечутно схлипувала.
Джубал вилаявся й потягнувся до неї... І підкорився неминучому.
Розділ 36
Джубал прокинувся бадьорим і щасливим. Він відчував, що добре відпочив — і що почувається перед сніданком краще, ніж будь-коли. Впродовж більш ніж тривалого часу він намагався впоратися з цим зазвичай темним періодом в житті — між прокиданням і першою чашкою кави, — втішаючи себе думкою про те, що завтра, можливо, стане легше.
Цього ранку Джубал впіймав себе на тому, що насвистує — і що в нього це дуже погано виходить. Він помітив це, замовк — а потім забув і засвистів знову. Він побачив своє відображення у дзеркалі, іронічно гмикнув, а потім широко посміхнувся:
— Ти невиправно старий розпусник. І тебе будь-коли можуть відправити на бійню.
Він помітив на грудях сиву волосину, висмикнув її та, не надто переймаючись безліччю інших, не менш сивих, продовжив готувати своє обличчя до зустрічі зі світом.
Коли він вийшов з кімнати, біля дверей стояла Джилл. Випадковість? Ні, він більше не вірив у жодні "збіги обставин" у цьому ménàge[95]. Тут все працювало злагоджено, мов запрограмоване комп'ютером. Вона кинулась просто йому в обійми.
— Джубале... О, ми так тебе любимо! Ти є Бог.
Він повернув їй поцілунок з такою ж теплотою, яку отримав, ґрокнувши, що було б лицемірним цього не зробити, — і усвідомив, що поцілунки Джилл, без сумніву, відрізняються від поцілунків Доун, проте це можна радше відчути, аніж сформулювати.
Через якийсь час він відсторонився, однак не відпустив її.
— Ти, маленька Мессаліна[96]... Адже це ти все це підлаштувала!
— Джубале, любий... Ти був прекрасний!
— Гм... Як, у біса, ти знаєш, на що я був здатний?
Вона невинно глянула на нього.
— Ну, Джубале, я в цьому не сумнівалася ще відколи ми з Майком вперше оселилися в твоєму домі. Бачиш, уже навіть тоді, коли Майк впадав у транс, він міг бачити все, що його оточувало, навіть на досить великій відстані, — а інколи дивився на тебе, щоб поставити питання чи щоб дізнатися, чи ти ще не спиш.
— Але я спав сам! Завжди.
— Так, любий. Проте я мала на увазі не зовсім це. Пам'ятаєш, — мені завжди доводилося пояснювати Майку те, чого він не розумів.
— Ррррр! — він вирішив не розпитувати далі. — Все одно, тобі не слід було все це влаштовувати.
— Я ґрокаю, що ти говориш не те, що відчуваєш у твоєму серці, Джубале... І ти ґрокаєш, що я говорю правильно. Ти був нам потрібен тут, у Гнізді. Повністю й до кінця. Ми потребували тебе. Оскільки твоїми чеснотами є сором'язливість і стриманість, ми зробили все, що могли, щоб привітати тебе, при цьому не образивши. І ми не образили тебе, якщо я правильно ґрокаю.
— Хто це "ми"?
— Це було повне Розділення з усім Гніздом, як ти ґрокаєш, — і ти був там. Майк призупинив усі свої справи, щоб він там не робив, прокинувся... І ґрокнув з тобою, і тримав нас усіх разом.
Джубал поспіхом відкинув питання й стосовно цього також.
— Виходить, Майк нарешті прокинувся? Це тому твої очі так сяють?
— Лише частково. Звичайно, ми завжди у захваті, коли Майк не в трансі: для нас це радість... Але він ніколи насправді не йде від нас. Джубале, я ґрокаю, що ти ще не ґрокнув повноти нашого шляху Розділення води. Та очікування наповниться. Спочатку й Майк цього не ґрокав, — він думав, що це лише спосіб оживлення яєць, як на Марсі.
— Що ж... Головна мета — очевидна: це діти. Тому така поведінка з такою людиною, як я, — безглузда: у мене немає ні наміру, ні бажання робити щось, що може призвести до розмноження.
Вона похитала головою.
— Діти — це очевидний результат... Але зовсім не основна мета. Діти надають значення майбутньому, і це — велика чеснота. Проте лише три, чи чотири, чи десять разів у житті жінки в ній може поселитися дитина — із тисяч разів, коли вона може поділитися собою. Ось це головна мета того, що ми можемо робити так часто, але потребували б так рідко, якби це було лише для розмноження. Це розділення та зближення — завжди і назавжди. Джубале, Майк ґрокнув це, тому що на Марсі дві речі — оживлення яєць та зближення — цілковито роз'єднані... А ще він ґрокнув, що наш спосіб — найкращий. Яке ж це щастя — народитися не марсіанином... Бути людиною... І жінкою!
Він пильно на неї подивився.
— Дитино, ти вагітна?
— Так, Джубале. Я нарешті ґрокнула, що очікування закінчилося, і я стала вільна. Більшості з Гнізда не потрібно було чекати — але ми з Доун були дуже зайняті. Та коли ми ґрокнули, що наближається ця крива перетину, я ґрокнула, що після неї буде очікування, — і, як ти бачиш, так і сталося. Майк не відбудує Храм за одну ніч; тому верховним жрицям не потрібно поспішати з народженням дитини. Очікування завжди наповнюється.
З цієї пишномовної мішанини Джубал виділив основний факт, або впевненість Джилл щодо можливого факту. Що ж, у неї, без сумніву, було вдосталь можливостей. Він вирішив простежити за цим й спробувати забрати її додому, якщо це буде можливо. Надлюдські методи Майка були дуже гарними, — але також не зайве мати найкраще сучасне обладнання та техніку під рукою. Він не мав наміру допускати, щоб у Джилл виникла еклампсія[97] чи сталося щось подібне. Навіть якщо йому доведеться бути грубим з дітьми.