— Доведеться вертатись додому й сидіти в кімнаті, — сказав Фелікс, але не пішов далі, а сів на траву в затінку великого, гарного дерева.
Кристліб зробила те саме. Вони сиділи, зажурені й невдоволені, і мовчки дивилися перед собою.
— Ох, — тихо зітхнула нарешті Кристліб, — якби нам знов хтось дав такі гарні іграшки, як у нас були!
— Однаково з них би не було пуття, — буркнув Фелікс, — ми б їх знов поламали й попсували. Послухай, Кристліб, мабуть, мама правду казала. Іграшки були добрі, тільки ми не вміли їх глядіти, а все тому, що ми невчені.
— Твоя правда, Феліксе, — погодилася Кристліб, — якби ми знали всього стільки напам'ять, як ті наші вичепурені брат і сестра, то ти б не викинув у ставок своїх мисливця та музику і мою гарненьку ляльку! Ох, які ми невчені, які нерозумні!
І вона гірко заплакала.
Фелікс приєднався до неї. Вони сиділи й голосили, аж луна йшла лісом.
— Бідні ми, бідні, які ми невчені! [102]
Та раптом вони перестали плакати і вражено спитали одне одного:
— Бачиш, Кристліб?
— Чуєш, Феліксе?
З найглибшого затінку темних кущів навпроти них полилося якесь дивне сяйво, ніби срібне місячне проміння, й відбилося на листі, що затріпотіло з радощів, а до шелесту лісу долучилися чарівні звуки, наче вітер торкнувся струн арфи і збудив акорди, які дрімали в них. Дітей опанував дивний настрій, їхнє горе де й ділося, але на очі їм наверталися сльози від якогось солодкого, незнаного досі смутку. А в кущах ставало все ясніше, чарівні звуки бриніли гучніше, і серця в дітей калатали дужче. Вони не зводили очей з дивного сяйва і — ох! — раптом помітили, що то яскраво освітлена сонцем дитина з надзвичайно милим личком усміхалася й кивала головою їм із кущів.
— Хто ти? Ходи до нас, ходи! — загукали, охоплені невимовною тугою, Кристліб та Фелікс і зірвалися на ноги, простягаючи руки до чарівної дитини.
— Іду... іду! — озвалася з кущів дитина приємним голосом і легко, наче підхоплена шелестким вітром, майнула до них.
ЯК ЧУЖА ДИТИНА ГРАЛАСЯ З КРИСТЛІБ І ФЕЛІКСОМ
Шені було чутно, як ви плакали й нарікали, і стало шкода вас, — сказала чужа дитина. — Що з вами? — Ох, ми й самі добре не знаємо, — відповів Фелікс, — але мені здається, наче нам не вистачало тебе. [103]
— Це правда, — озвалася Кристліб, — бо тепер ти є, і нам знов весело! Чого тебе так довго не було?
І справді, дітям здавалося, наче вони давно вже знали ту чужу дитину і гралися з нею, а тепер їм було так прикро лише тому, що вона десь ділася.
— Правда, іграшок у нас тепер немає, — повів далі Фелікс, — бо я, бовдур, найкращі з них, ті, що мені вчора подарував мій брат у перших, по-дурному поламав і викинув, а гратися однаково хочеться.
— Ой, Феліксе, нащо ти кажеш таке, — мовила чужа дитина й засміялася. — 3 того ломаччя, що ти викинув, справді було мало пуття, а навколо вас із Кристліб повно найкращих іграшок, треба лише вміти побачити їх.
— Де? Де? — загукали Кристліб і Фелікс.
— Озирніться навколо, — мовила чужа дитина.
І Кристліб із Феліксом побачили, що з густої трави, з пухнастого моху визирають, наче блискучі очка, всілякі квітки, одна краща за одну, між ними мерехтять різноколірні камінці й прозорі, мов кришталь, мушлі, а золоті жучки витанцьовують на них і тихо мугичуть своїх пісеньок.
— Зараз ми побудуємо палац, поможіть мені наносити каміння! — сказала чужа дитина, тоді нахилилася й почала збирати барвисті камінці.
Кристліб і Фелікс кинулись допомагати їй. Чужа дитина так добре вміла припасовувати один до одного камінці, що скоро там знялися високі колони, які блищали на сонці, наче полірований метал, а над ними заокруглювався легкий золотий дах. Потім чужа дитина поцілувала квітки, що визирали з землі, і вони, ніжно [104] перешіптуючись, погналися вгору, сплелися в палкій любові докупи й утворили пахучі арки. Діти аж засміялися з радощів, вистрибуючи навколо них. Чужа дитина плеснула в долоні, і золотий дах палацу — то золоті жучки утворили його своїми золотими спинками, — загудів і розпався, колони обернулися в срібний струмок, що зажебонів поміж травою, а на берегах його розташувалися барвисті квітки. Вони то зацікавлено позирали на хвилі струмка, то похитували голівками й прислухалися, що діти кажуть одне одному. Тоді чужа дитина нарвала травинок та стебелець квіток і розсипала їх перед Феліксом та Кристліб. І з тих травинок миттю зробилися чудесні ляльки, найкращі в світі, а із стебелець — прегарні малесенькі мисливці. Ляльки затанцювали навколо Кристліб, узяли її в кільце й залебеділи тоненькими голосками:
— Грайся нами, грайся нами, люба Кристліб! А мисливці заворушилися, забряжчали рушницями, засурмили в ріжки й загукали:
— Збирайтеся! Збирайтеся! На полювання, на полювання!
Раптом із кущів вискочили зайці, а за ними собаки, і мисливці як почали стріляти! Ото була розвага! Все змішалося докупи, і Кристліб з Феліксом загукали:
— Де ляльки? Де мисливці?
— О, вони завжди будуть до ваших послуг, — сказала чужа дитина, — миттю з'являться, тільки-но захочете. А тепер, може, ще побігаємо?
— Добре, добре! — радо погодилися Фелікс і Кристліб.
Тоді чужа дитина взяла їх за руки й вигукнула:
— Раз, два — гайда! [105]
І вони побігли лісом. Але "побігли" — не те слово! То був не біг, ні! Вони легенько линули по лісі, і навколо них, радісно виспівуючи, пурхали барвисті пташки. Раптом діти знялися вгору, аж понад дерева.
— Доброго ранку! — гукнув їм лелека, пролітаючи повз них.
— Не чіпайте мене, не чіпайте мене, я не їм ваших голубів! — крикнув шуліка, боязко ширяючи навколо дітей.
Фелікс аж скрикнув з радощів, але Кристліб стало страшно.
— Ох, мені вже не стає чим дихати, мабуть, я зараз упаду! — вигукнула вона.
Тоді чужа дитина припинила гру, опустила їх додолу і сказала:
— Зараз я заспіваю вам на прощання лісову пісню й на сьогодні досить, а завтра я прийду знов.
Дитина витягла з кишені маленький ріжок з прегарними звивинами, достоту як променисті чашечки квіток, і так гарно засурмила на ньому, що весь ліс залунав чудовими звуками, та ще й соловейки позліталися на поклик ріжка, обсіли все гілля навколо дитини й заспівали своїх найкращих пісень. Та враз ті звуки почали затихати, і тільки тихий шелест долинув із лісу, в якому зникла чужа дитина.