Чужа дитина

Сторінка 2 з 13

Ернст Теодор Амадей Гофман

— Бонжур, любий брате, тільки не треба церемоній, прошу тебе!

Тим часом візник висадив з карети низеньку гладку жінку з дуже червоними щоками й двох дітей, хлопчика та дівчинку, — так спритно висадив, що ніхто з них ані похитнувся. Коли вони всі вже опинилися долі, Фелікс і Кристліб підійшли до них, як наказували їм батько й мати, взяли те за одну, а те за другу руку високого худого чоловіка, поцілували її і сказали:

— Ласкаво просимо до нас, любий дядечку! Тоді поцілували руку низенькій гладкій жінці й так само сказали: [88]

— Ласкаво просимо до нас, люба тітонько!

Потім ступили до своїх брата й сестри, але на півдорозі зупинилися, вкрай спантеличені, бо таких дітей зроду не бачили. Хлопчик був одягнений у довгі шаровари й курточку з яскравої червоної тканини, всю обшиту золотими шнурами й галунами, при боці в нього висіла маленька блискуча шабля, а з-під чудної червоної шапки з білим пером дурнувато й боязко виглядало бліде, аж жовте, личко з каламутними сонними очима. Дівчинка мала на собі, як Кристліб, білу сукенку, але з силою-силенною бантів і мережива, а волосся в неї було дивно заплетене в косу, скручену у високий остріжок, на якому мерехтіла блискуча коронка. Кристліб опанувала себе й хотіла взяти малу сестричку за руку, але та швидко відсмикнула свою руку й невдоволено, плаксиво скривилася. Кристліб перелякалась і вирішила краще не займати її. Фелікс також захотів ближче роздивитися на гарну шабельку свого братика й простяг до неї руку, але хлопець закричав:

— Він хоче відібрати в мене шаблю, мою шаблю!

Він підбіг до худого чоловіка і сховався в нього за спиною. Фелікс почервонів і обурено сказав:

— Хіба я в тебе хотів її забрати... дурню? Останнє слово він промурмотів крізь зуби,

проте пан фон Бракель добре почув його і, видно, дуже збентежився, бо сказав, то розстібаючи, то знов застібаючи жилет:

— Ой, Феліксе!

Гладка жінка промовила:

— Адельгундонько, Германе, ці діти вам нічого не зроблять, не будьте такі дурні! [89]

А худий чоловік прошепелявив:

— Нічого, вони ще познайомляться.

Він узяв під руку пані фон Бракель і повів її до будинку, за ними рушили пан Бракель із гладкою жінкою, далі Адельгундонька й Герман, що трималися за шлейф материної сукні, а позаду Кристліб із Феліксом.

— Зараз мама наріже пирога, — прошепотів Фелікс сестрі на вухо.

— Так, тепер уже наріже, — радісно відповіла Кристліб.

— А потім ми побіжимо собі до лісу, — повів далі Фелікс.

— І хай собі ці дурні плаксії роблять, що хочуть, — докінчила Кристліб.

Фелікс задоволено підстрибнув, і вони зайшли до кімнати.

Адельгундоньці й Германові не дозволили їсти пирога, бо від такої їжі, як сказали їхні батьки, в них болів живіт, натомість їм дали по маленькому коржику з коробки, яку приніс із карети візник. Зате Фелікс і Кристліб, раді-радісінькі, вм'яли по великому шматку пирога, які їм дала добра матуся.

ЩО БУЛО ДАЛІ З ВЕЛЬМОЖНИМИ ГІСТЬМИ

Худий чоловік, який звався Ципріанус фон Бракель, був братом у перших Тадеуса фон Бракеля, але багато вельможнішим за нього. Бо, крім того, що пан Ципріанус мав титул графа, він ще й носив на сурдуті, і навіть на плащі, велику срібну зірку. Тому, коли він іще торік, правда, сам, [90] без гладкої жінки, що була його дружиною, і без дітей, на часинку навідався був до пана Тадеуса фон Бракеля, свого брата в перших, Фелікс його спитав:

— Скажіть мені, шановний дядечку, ви, мабуть, стали королем?

Бо Фелікс бачив у своїй книжці намальованого короля, що носив таку саму зірку на грудях, а тому й вирішив, що дядько також став королем, коли має королівську відзнаку. Дядько тоді весело засміявся з його запитання й відповів:

— Ні, синку, я не король, але найвірніший слуга й міністр короля і керую багатьма людьми. Якби ти належав до графської лінії Бракелів, то, може, теж колись носив би таку зірку, як я, але ти тільки простий фон Бракель, і чогось путнього з тебе не вийде.

Фелікс нічогісінько не зрозумів із дядькових слів, а пан Тадеус фон Бракель вважав, що йому й не треба їх розуміти. Тепер дядько розповів своїй гладкій дружині, як Фелікс подумав на нього, що він король, і вельможна гостя вигукнула:

— О зворушлива, мила невинність!

Та врешті Феліксові й Кристліб довелося вилізти з кутка, де вони хихотіли і сміялися, доїдаючи свого пирога. Мати найперше повитирала їм роти, щоб, боронь Боже, на губах не лишилося якоїсь крихти, і підвела їх до вельможних гостей.

— О, яка природність, о сільська невинність! — вигукнули дядько й тітка, поцілували дітей і дали їм по чималому пакунку.

У пана Тадеуса фон Бракеля та його дружини аж сльози заблищали на очах, так їх зворушила [91] добрість вельможних родичів. Фелікс швиденько розгорнув свій пакунок, побачив, що то були льодяники, взяв один і розкусив. Кристліб зразу ж зробила те саме.

— Що ти робиш, синку! — вигукнув дядько. — Не можна так, ти пощербиш собі зуби, треба взяти цукерок у рот і смоктати, аж поки він розтане.

Почувши таке, Фелікс мало не зареготав.

— Ой любий дядечку, — сказав він, — невже ви думаєте, що я маленька дитина й не маю чим кусати цукерок, мушу його смоктати?!

І він узяв з пакуночка новий льодяник, засунув його до рота й кусонув з усієї сили, аж затріщало.

— О мила наївність! — вигукнула гладка тітка, і дядько погодився з нею.

Але в пана Тадеуса аж лоб змокрів, так йому було соромно за нечемного Фелікса. А мати шепнула хлопцеві на вухо:

— Не можна так хрумтіти, нечемо! Бідолашний Фелікс думав, що він нічого

поганого не робить, і материна догана геть спантеличила його. Він повільно витяг з рота недоїденого льодяника, поклав його назад у пакунок і простяг той пакунок дядькові.

— Нате вам ваші цукерки, якщо їх не можна їсти! — сказав він.

Кристліб, що звикла в усьому наслідувати Фелікса, зробила те саме. Як почув це пан Тадеус, то аж кинувся:

— Ох, мій шановний, вельможний брате, не гнівайтеся на дурного хлопця за його балачку! Хіба в селі, та ще й у нашій скруті, виховаєш таких чемних дітей, як ваші! [92]

Граф Ципріанус самовдоволено, зверхньо всміхнувся і глянув на Германа та Адельгундоньку. Вони давно вже з'їли своє печиво й тепер мовчки, тихо сиділи на стільчиках. Обличчя в них були непорушні. Гладка жінка теж усміхнулася і пролебеділа: