Через чотири дні після Едварда приїхав полковник Брендон, і не тільки радість місіс Дешвуд була тепер повною, але до неї додавалася і горда свідомість того, що вперше після переселення в Бартон вона приймає стільки гостей, що для них усіх немає місця у неї в будинку. За Едвардом залишилося право першого візитера, а полковник Брендон щовечора ходив ночувати до Бартон-парку, де в його розпорядженні завжди була кімната. Звідти він повертався в котедж вранці і зазвичай так рано, що встигав порушити перший тет-а-тет закоханих перед сніданком.
Три тижні самоти в Делафорді, де — в усякому разі, вечорами — у нього майже не було іншого заняття, окрім як обчислювати різницю між тридцятьма шістьма і сімнадцятьма роками, занурили його в такий настрій, що в Бартоні, щоб розсіяти його сумовитість, знадобилася зміна на краще в зовнішності Маріанни, привітність її прийому, гарячі запевнення її матері. Проте серед таких друзів і такої цілющої уваги він не міг не повеселішати. Ніякі чутки про шлюб Люсі до нього не дійшли, він не мав анінайменшого уявлення про те, що сталося, і тому перші години після приїзду йому залишалося тільки слухати і дивуватися. Місіс Дешвуд пояснила йому кожну подробицю, і він знайшов нове джерело радості в думці, що його послуга містеру Феррару тепер сприяє щастю Елінор.
Зайве говорити, що джентльмени з кожним днем знайомства все більше зміцнювалися в добрій думці один про одного. Адже інакше і бути не могло. Однієї схожості в шляхетності почуттів, здоровому глузді, схильностях і поглядах на речі, можливо, виявилося б достатньо, щоб зв'язати їх дружбою і без інших причин. Але вони були закохані у двох сестер, причому сестер, які ніжно любили одна одну, а тому між ними не могла не виникнути негайно і беззастережно та симпатія, для якої при інших обставинах знадобився б час і спілкування.
Нарешті з Лондона прибули листи, які ще так недавно примусили б кожен нерв Елінор умлівати у захваті, але тепер читалися лише з веселим сміхом. Місіс Дженнінгс повідала неймовірну історію, вилила все своє чесне обурення безсовісною вертихвісткою і все своє співчуття бідному містеру Едварду, який, на її переконання, обожнював цю негідницю і тепер, з чуток, ніяк не може отямитися в Оксфорді від несподіваного гіркого удару. "Їй-богу, — продовжувала вона, — такої хитрої підступності і уявити неможливо! Адже всього за два дні до того Люсі була в мене і просиділа цілих дві години, нічого не сказавши. Ніхто нічого не підозрював, навіть Ненсі! Вона, бідолаха, прибігла до мене наступного дня вся в сльозах і страхові перед гнівом місіс Феррар, не знаючи, як тепер повернутися до Плімута. Адже Люсі перед втечею позичила у неї всі її гроші, вочевидь, щоб трохи краще вдягнутися до вінця. І в бідолахи Ненсі і семи шилінгів не залишилося! А тому я з радістю дала їй п'ять гіней, щоб вона могла дістатися Ексетера, де вона має намір тижнів три-чотири погостювати у місіс Берджес, мабуть, як я їй сказала, для того, щоб знову закрутити голову лікарю. І мушу сказати, підлість Люсі, що не схотіла узяти її з ними в поштовій кареті, мабуть, є навіть гіршою за все інше. Бідолашний містер Едвард! Він ніяк не йде у мене з голови. Ви обов'язково пошліть за ним: нехай погостює в Бартоні, а міс Маріанна постарається його утішити".
Містер Дешвуд писав у більш сумному тоні. Місіс Феррар — найлиховісніша з усіх жінок, чутливість Фанні прирікає її на невимовні муки, і він з вдячністю до милості провидіння дивується, як обидві вони знесли цей удар і залишилися живі. Вчинок Роберта непростимий, але поведінка Люсі є устократ гіршою. Місіс Феррар заборонила згадувати їхні імена в її присутності; і навіть якщо з часом їй все-таки доведеться пробачити сина, дружину його своєю дочкою вона не визнає ніколи і до себе не допустить. Потаємність, з якою вони вели свою інтригу, безперечно, стократно погіршує їхній злочин, бо, коли б виникла у кого-небудь підозра, були б вжиті належні заходи, щоб перешкодити їхньому шлюбу; і він закликав Елінор розділити його жалі, що Едвард усе-таки не одружувався з Люсі, — адже це запобігло б новому горю, що спіткало їх сім'ю. Він продовжував:
"Місіс Феррар поки що жодного разу не вимовила ім'я Едварда, що нас не дивує. Але, на наш великий подив, від нього не прийшло ще ні рядка, незважаючи на все, що трапилося. Мабуть, його мовчання спричинене страхом викликати невдоволення, а тому я черкну йому до Оксфорда, що його сестра і я, ми обоє вважаємо, що лист з виявленнями належної синівської покірності і адресований, мабуть, Фанні, а вже нею показаний матінці, був би цілком доречним, бо нам усім відома материнська ніжність місіс Феррар і її єдине бажання бути в добрих стосунках зі своїми дітьми".
Ця частина листа вплинула на поведінку Едварда. Він вирішив зробити спробу примирення, хоча і не зовсім таку, якої чекали їхні брат і сестра.
— Лист з виявленнями покірності! — повторив він. — Чи ж вони хочуть, щоб я благав у моєї матері прощення за те, що Роберт забув про обов'язок вдячності щодо неї і обов'язок честі — щодо мене? Ніякої покірності я не маю наміру виявляти. Те, що відбулося, не викликало в мене ні сорому, ні каяття, а тільки зробило мене дуже щасливим, проте це їм цікаво не буде. Не бачу, яку покірність мені належало б виявити!
— В усякому разі, ви могли б вибачитися, — зауважила Елінор, — бо підстави мати на вас образу все-таки були. І, мені здається, тепер ніщо не заважає вам висловити каяття з приводу того, що ви необдумано здійснили заручини, які так розгнівали вашу матінку.
Він погодився, що це, мабуть, вірно.
— А коли вона пробачить вас, то, мабуть, не зашкодить і трішки зменшитися, перш ніж повідомити їй про другі заручини, які в її очах мало чим поступаються в безрозсудності першим.
Заперечити це йому було нелегко, але він все одно вперто відмовлявся писати листа з виявленнями належної покірності, і, щоб полегшити йому це примирення — коли він згадав, що усно, мабуть, зуміє висловитися лагідніше, ніж на папері, — дійшли згоди, що писати Фанні він все-таки не стане, а поїде до Лондона, щоб особисто заручитися її заступництвом.