З глибокою пошаною, Ваш вірний і покірний слуга,
Джон Віллоубі"
Легко собі уявити, з яким обуренням прочитала міс Дешвуд це послання. Підтвердження зрадливості Віллоубі, підтвердження, що вони розлучилися назавжди, — цього вона чекала, ще не взявши лист до рук, але вона й уявити не могла, що в подібному випадку можна вдатися до таких фраз, як і не могла вона уявити, що Віллоубі настільки позбавлений шляхетності і делікатності почуттів і навіть звичайної порядності джентльмена, щоб надіслати листа такого безсоромно жорстокого, листа, у якому бажання отримати свободу не тільки не супроводжувалося належним співчуттям, але й заперечувалося будь-яке порушення обіцянки, яке б то не було почуття, листа, у якому кожен рядок був образою і доводив, що писав його запеклий негідник.
Упродовж кількох хвилин Елінор намагалася оговтатися від гнівного здивування, потім перечитала лист знову і знову. Але з кожним разом її відраза до цієї людини тільки зростала, і вона відчула до нього такий гнів, що не наважувалася навіть заговорити, боячись поранити Маріанну ще болючіше, побачивши в цьому розриві не втрату для неї, а навпаки, позбавлення від набагато гіршого зла: від уз, що навіки з'єднали б її з аморальною людиною, справжній порятунок, милість провидіння.
Роздумуючи над змістом листа, над ницістю серця, здатного продиктувати його, і, мабуть, над зовсім іншим серцем зовсім іншого чоловіка, якого вона згадала в цю хвилину тільки тому, що він завжди жив у її думках, Елінор забула про сльози сестри, забула про три ще непрочитані листи в себе на колінах і сиділа мовчки, не помічаючи плину часу. Підійшовши потім до вікна — бо зачула стукіт коліс внизу, — щоб подивитися, хто приїхав так непристойно рано, вона із здивуванням упізнала екіпаж місіс Дженнінгс, котрий, як вона знала, веліли подати на першу годину. Не бажаючи залишати Маріанну одну, хоча і не сподіваючись поки що хоч якось її утішити, вона поспішила до місіс Дженнінгс вибачитися, що не поїде з нею, бо її сестра нездужає. Місіс Дженнінгс прийняла її вибачення без жодного нарікання і лише щиросердо засмутилася через їх причину. Провівши її, Елінор повернулася до Маріанни, яка спробувала підвестися з ліжка, і сестра ледь встигла підхопити її, коли та трохи не впала на підлогу, зовсім знесилівши після багатьох днів, проведених без необхідного відпочинку і підкріплення сил.
Вона давно вже втратила будь-який апетит і майже не стуляла очей ночами, і ось тепер, коли лихоманка очікування вже не підтримувала її, тривалий піст і безсоння обернулися мігренню, шлунковими негараздами і загальною нервовою слабкістю. Чарка вина, яку їй поквапливо принесла Елінор, трохи підкріпила її, і нарешті у неї дістало сили показати, що вона не залишилася нечутливою до турбот сестри.
— Бідолаха Елінор! Як я тебе засмутила! — сказала вона.
— Я тільки шкодую, що нічим не можу тобі допомогти або втішити тебе, — відповіла Елінор.
Цього — як, утім, і будь-чого іншого, Маріанна не витримала і знову розридалася, встигши тільки вигукнути з жалем:
— О, Елінор, я така нещасна!
Але Елінор більше не могла бути безсловесним свідком цих нестримних мук.
— Постарайся оволодіти собою, Маріанно, — вигукнула вона, — якщо ти не хочеш убити себе і всіх, хто тебе любить. Подумай про маму, подумай, якими важкими для неї будуть твої страждання. Заради неї ти мусиш заспокоїтися.
— Не можу! Не можу! — скрикнула Маріанна. — Іди, залиш мене, якщо тобі зі мною тяжко! Зненавидь мене, забудь про мене, але не муч мене! О, як легко тим, хто не знає печалі, умовляти інших заспокоїтися! Щасливиця Елінор, ти ж навіть уявити собі не можеш, яких страждань я зазнаю!
— Ти називаєш мене щасливицею, Маріанно! Якби ти тільки знала… Та і як я можу бути щасливою, дивлячись на твої страждання!
— Пробач, пробач мені, — сказала Маріанна, обіймаючи сестру. — Я знаю, як ти мені співчуваєш, я знаю твоє любляче серце. Та все ж ти… ти повинна бути щасливою. Едвард любить тебе, то що ж, що може затьмарити твоє щастя?
— Дуже, дуже багато чого, — сумно відповіла Елінор.
— Ні, ні, ні! — несамовито вигукнула Маріанна. — Він любить тебе і лише тебе. Так яке ж може бути в тебе горе?
— Доки я бачу тебе в такому стані, я не можу радіти.
— Але іншою ти мене ніколи не побачиш! Моє горе ніщо не здатне зцілити!
— Не кажи так, Маріанно. Невже ти не маєш ніякої утіхи? Друзів? Хіба твоя втрата така, що її неможливо відшкодувати? Хоч як ти тепер страждаєш, подумай, наскільки більшими були б твої страждання, якби справжній його характер відкрився пізніше, якби ваші заручини тривали ще довгі місяці, перш ніж він намислив би покласти їм край. Кожний зайвий день нещасливого твого невідання зробив би удар ще більш жахливим.
— Заручини? — повторила Маріанна. — Але ми не були заручені!
— Не були?
— Ні. Він не такий дурний, як ти гадаєш. Він не давав мені слова.
— Але він казав, що кохає тебе?
— Так… ні… прямо — ніколи. Кожного дня це слід було розуміти як даність, але прямого освідчення я від нього не чула. Інколи мені здавалося, що ось-ось… але цих слів він так і не вимовив.
— І, проте, ти писала йому?
— Так… Що могло бути в цьому поганого після всього, що було? Але мені несила говорити…
Елінор промовчала і, знов узявши три листи, швидко переглянула їх з новою цікавістю. Перший, якого Маріанна відправила йому в день їхнього приїзду, був такого змісту:
"Берклі-сквер, січень.
Як Ви будете здивовані, Віллоубі, отримавши цю записку! І гадаю, Ви відчуєте не тільки здивування, дізнавшись, що я в Лондоні. Можливість приїхати сюди, навіть у товаристві місіс Дженнінгс, була спокусою, перед якою ми не встояли. Мені дуже хотілося б, щоб Ви отримали цей лист вчасно, щоб побувати у нас ще сьогодні, але я не дуже тішу себе такою надією. Хоч би там як, але завтра я на Вас чекаю. Отже, до побачення.
М. Д."
Другий лист, відісланий вранці після танців у Мідлтонів, мав такий зміст:
"Не можу висловити ні розчарування, яке охопило мене, коли позавчора Ви нас не застали, ні здивування, що Ви все ще не відповіли на записку, яку я Вам послала майже тиждень тому. Щодня, щогодини я чекала, що отримаю від Вас відповідь і ще більше — що побачу Вас. Прошу, приїздіть, як тільки зможете, і поясніть причину, чому я чекала марно. Наступного разу краще приїжджайте ранісінько, тому що зазвичай близько першої ми кудись їдемо. Учора увечері ми були у леді Мідлтон, вона влаштувала танці. Мені сказали, що Ви були запрошені. Але чи може це бути? Певно, Ви і справді дуже змінилися відтоді, як ми бачилися востаннє, раз Вас запрошували і Ви не прийшли. Але не стану навіть припускати таку можливість і сподіваюся якнайшвидше почути з Ваших вуст, що це було не так.