— У Маріанни для її неввічливості такого вибачення немає, — заперечила Елінор. — Сором'язливість їй не властива.
— Її чесноти надто великі, щоб залишати місце для фальшивої скромності, — відповів Едвард. — Адже сором'язливість завжди породжується відчуттям, що ти в тому чи іншому відношенні набагато гірший за інших людей. Якби я міг переконати себе, що здатен триматися з приємною невимушеністю, то перестав би бентежитися і боятися.
— Але залишилися б відлюдькуватим, — зауважила Маріанна. — А це нітрохи не краще!
— Відлюдькуватим? — перепитав Едвард з подивом. — Хіба ж я відлюдькуватий, Маріанно?
— Так. Надзвичайно.
— Не розумію, — відповів він, червоніючи. — Відлюдькуватий? Але як? У чому? Що я від вас приховую? Якої відвертості ви від мене чекаєте?
Елінор здивував його запал, але, намагаючись звести все на жарт, вона сказала:
— Невже ви так мало знаєте мою сестричку, що не розумієте її натяку? Невже вам невідомо, що вона називає відлюдькуватими всіх, хто не сипле словами так само швидко і не захоплюється тим, що захоплює її, так само палко, як вона сама?
Едвард нічого не відповів. І, знову поринувши у ще більш невеселу задумливість, продовжував похмуро відмовчуватися.
РОЗДІЛ 18
Елінор спостерігала за сумовитістю свого друга з великою тривогою. Радість від його приїзду для неї захмарилася тим, що сам він, здавалося, майже ніякої радості не відчував. Видно було, що він дуже нещасний. Але їй хотілося б, щоб так само очевидним було і те почуття, яке раніше, на її думку, він до неї, поза сумнівом, мав. Тепер же вона втратила колишню впевненість. Якщо в його погляді раптом і з'являлася колишня ніжність, то через мить це враження спростовувалося його стриманістю до неї.
Наступного ранку він приєднався до неї і Маріанни перед сніданком, коли інші ще не встигли прийти; і Маріанна, завжди готова сприяти їх щастю, наскільки це було в її силах, поспішила під якимсь приводом залишити їх наодинці. Але не встигла вона піднятися і на кілька сходинок, як почула, що двері передпокою відчинилися, і, озирнувшись, з подивом побачила, що Едвард вийшов у коридор слідом за нею.
— Піду в село, погляну на своїх коней, — сказав він. — Адже ви ще не сіли снідати, а я скоро повернуся.
Едвард повернувся, сповнений нового захоплення навколишнім пейзажем. По дорозі в село один чарівний куточок долини змінявся іншим, а із села, розташованого набагато вище за котедж, йому відкрилася широка панорама околиці, яка йому дуже сподобалася. Зрозуміло, що ця тема захопила увагу Маріанни, яка заходилася описувати власне зачарування цими картинами і розпитувати його в подробицях, що особливо його вразило, але тут Едвард її перебив:
— Маріанно, вам не слід розпитувати мене з такою пристрастю. Не забувайте — я мало знаюся на мальовничості і, якщо ми перейдемо до деталей, можу ненароком образити ваш слух своїм неуцтвом і поганим смаком. Я назву пагорб крутим, а не рельєфним, схил — нерівним і горбистим, а не майже неприступним, скажу, що далекі предмети погано видно, хоча їм належить лише тонути в імлистому голубому серпанку. Задовольняйтеся тими простими похвалами, на які я здатен. Це прекрасна місцевість, пагорби круті, дерева в лісі густі і стрункі, а долина виглядає дуже приємно і милує око — соковиті луки і подекуди чепурненькі фермерські споруди. Саме такий пейзаж я і називаю чудовим — коли в ньому краса поєднується з корисністю — і вважаю, що він мальовничий, позаяк ви ним захоплюєтеся. Охоче вірю, що тут повнісінько скель і круч, сивого моху і темної гущавини, але ця краса — не для мене. Я нічого в мальовничості не тямлю.
— Напевно, так воно і є, — сказала Маріанна. — Але навіщо цим вихвалятися?
— Мені здається, — втрутилася Елінор, — що Едвард, бажаючи уникнути однієї крайності, впадає в іншу. З тієї причини, що багато людей вголос захоплюються красою природи, коли насправді є байдужими до неї, і така нещирість є для нього осоружною, він вдає байдужість, хоча ця краса полонить його набагато більше, ніж він про те говорить.
— Абсолютно справедливо, — сказала Маріанна, — що захоплення красою пейзажу перетворилося в набір банальних слів. Усі вдають, ніби розуміють її, і силкуються вторити смаку і витонченості того, хто першим відкрив суть живописності. Мені осоружна будь-яка вульгарність виразів, і деколи я не виказую своїх почуттів, бо не знаходжу для їх виявлення гідних виразів, а лише заяложені, тривіальні порівняння, що давно втратили сенс.
— Я переконаний, — відповів Едвард, — що гарний пейзаж справді викликає у вас те захоплення, яке ви висловлюєте. Проте ваша сестричка не повинна натомість приписувати мені почуття, котрих я не відчуваю. Гарний вид мене приваблює, але не в плані мальовничості. Кострубаті, викривлені, розбиті блискавкою дерева мене не захоплюють, я вважаю за краще бачити їх стрункими, високими, не покаліченими. Мені не подобаються хирляві, занедбані хатини. Я не люблю кропиву, будяки та пустоцвіт. Добротний фермерський будинок тішить мій погляд більше, ніж сторожова вежа, а компанія задоволених, веселих селян незрівнянно ближча моєму серцю, аніж банда найшляхетніших італійських розбійників.
Маріанна подивилася на Едварда з подивом, а потім кинула на сестру жалісливий погляд. Але Елінор тільки засміялася.
На цьому розмова урвалася, і Маріанна поринула в мовчазну задумливість, аж доки раптово її увагою не заволодів абсолютно новий предмет. Вона сиділа поряд з Едвардом, і коли він простягнув руку за чашкою чаю, яку налила йому місіс Дешвуд, їй впала в око каблучка на його пальці — каблучка із вправленим у неї пасмом волосся.
— Я ще жодного разу не бачила, щоб ви носили каблучку, Едварде! — вигукнула вона. — Це волосся Фанні? Пам'ятаю, вона обіцяла вам локон. Але мені здавалося, що воно темніше.
Маріанна сказала перше, що їй спало на думку, але, побачивши, як її слова зачепили Едварда, розсердилася на себе за необачність навіть більше, ніж він — на неї. Він густо почервонів і, швидко поглянувши на Елінор, відповів:
— Так, це волосся моєї сестри. Оправа завжди дещо змінює його відтінок.
Елінор перехопила його погляд і збентежено відвела очі.