Чума

Сторінка 47 з 72

Альбер Камю

— А вона мила? — посміхаючись, спитала стара.

— Дуже.

— Гарненька?

— По-моєму, так.

— Ага, значить, тому,— мовила стара.

Рамбер замислився. Звичайно і тому, але неможливо ж, щоб тільки тому.

— Ви в Господа Бога віруєте? — спитала стара, вона щоранку ходила справно до церкви.

Рамбер признався, що не вірує, і стара додала, що й тому теж.

— Тоді ви маєте рацію, їдьте до неї. Інакше, що ж вам залишається?

Цілі дні Рамбер тинявся серед голих стін, вибілених вапном. Торкав знічев'я прибиті до стіни віяла або ж рахував помпони на вовняному килимку, що застеляв стіл. Увечері поверталися хлопці. Балакучістю вони не відрізнялися, казали тільки, що ще не час. Після обіду Марсель бренькав на гітарі, і всі пили ганусівку. Здавалося, Рамбер весь час про щось думав.

В середу Марсель, повернувшись, сказав: "Завтра опівночі. Будь напоготові". Один із двох постових, що чергували з ними, захворів чумою, а другого, котрий мешкав з заслаблим в одній кімнаті, забрали на карантин. Отже, десь два-три дні Марсель і Луї чергуватимуть самі. Сьогодні вночі вони зроблять останні приготування. Певне, завтра найзручніше. Рамбер подякував. "Раді?" — спитала стара. Він сказав, так, радий, але сам думав про інше.

Назавтра з низько навислого неба лилася задушлива й волога спека. Відомості про чуму були невтішні. Тільки одна стара іспанка не втрачала ясності духу. "Нагрішили ми,— казала вона.— Чого ж тут дивуватися". Рамбер за прикладом Марселя й Луї скинув сорочку. Але це не допомагало, між лопатками і голими грудьми цівками стікав піт. У напівмороці кімнати з щільно зачиненими віконницями їхні голі торси здавалися брунатними, ніби відлакованими. Рамбер мовчки снував по кімнаті. Нараз о четвертій пополудні він одягся і заявив, що йде.

— Тільки дивись — рівно опівночі,— сказав Марсель.— Усе вже готове.

Рамбер подався до Ріє. Лікарева мати сказала Рамберові, що той у лазареті в горішньому місті. Перед лазаретом біля сторожки все ще тупцяла юрма. "Ану, проходь",— погукував вирлуватий сержант. Люди проходили, але, описавши коло, верталися назад. "Нема чого тут чекати!" — кричав сержант у пропітнілій куртці. Такої ж думки дотримувалась і юрба, але все ж таки не розходилася, незважаючи на страшенну спеку. Рамбер показав сержантові перепустку, і той послав його до кабінету Тарру. До кабінету потрапляли просто з подвір'я. Рамбер зіткнувся з отцем Панлю, який саме виходив од лікаря.

У тісній брудній кімнатці з побіленими стінами, пропахлій аптекою і вогкою білизною, сидів за чорним дерев'яним столом Тарру; він закатав рукави сорочки й витирав пожмаканим носовичком піт, що спливав у заглибини на згині ліктя.

— Ще тут? — здивувався він.

— Так. Мені хотілося б поговорити з Ріє.

— Він у палаті. Але якщо справу можна залагодити без нього, краще його не чіпати.

— Чому?

— Він ледве на ногах стоїть. Я намагаюся позбавити його зайвих клопотів.

Рамбер глянув на Тарру. Він також схуд. В очах, у рисах обличчя читалася втома. Його широкі міцні плечі згорбилися. У двері постукали, і ввійшов санітар у білій масці. Він поклав на письмовий стіл перед Тарру пачку карток, сказав тільки: "Шість" глухим через марлеву пов'язку голосом і пішов собі. Тарру звів очі на журналіста й показав йому на картки, що їх віялом тримав у руці.

— Гарненькі картки, га? Та ні, я жартую — це померлі. Їх не стало вночі.

Лоб його прорізала зморшка. Він поскладав картки в пачку.

— Єдине, що нам лишилося,— це звітність.

Тарру підвівся, спираючись долонями на стільницю.

— Скоро їдете?

— Сьогодні, опівночі.

Тарру сказав, що він щиро з того радий і що Рамберові треба бути обережнішим.

— Ви це щиро?

Тарру знизав плечима:

— У моєму віці мимоволі доводиться бути щирим. Брехати надто втомливо.

— Тарру,— мовив журналіст,— мені хотілося б побачитися з лікарем. Даруйте мені, будь ласка.

— Знаю, знаю. Він людяніший за мене. Ну ходімо.

— Та ні, не тому,— через силу сказав Рамбер. І затнувся.

Тарру глянув на нього і раптом осміхнувсь.

Рушили вузеньким коридорчиком, стіни якого були пофарбовані в ясно-зелений колір, і тому здавалося, ніби вони йдуть по дну акваріума. Біля подвійних засклених дверей, за якими безглуздо метушилися якісь тіні, Тарру завернув і завів Рамбера до маленької кімнатки, суціль заставленої стінними шафами. Він відчинив шафу, дістав із стерилізатора дві гігроскопічні маски, подав одну Рамберові і порадив її надіти. Журналіст запитав, чи запобігає маска бодай чому, і Тарру відповів: ні, зате діє на інших заспокійливо.

Вони відчинили скляні двері. Й опинилися у величезній палаті, де, незважаючи на задуху, всі вікна було наглухо позачинювано. На стінах аж під стелею гуділи вітрячки, і їхні скошені лопаті місили гаряче масне повітря, розганяючи його над поставленими у два ряди сірими койками. З усіх кутків долинав глухий стогін, іноді уриваний пронизливими зойками, і всі ці звуки зливалися в одну безкінечну монотонну скаргу. Люди в білих халатах повільно рухалися по палаті під яскравим, аж різким, світлом, що лилось у високі заґратовані вікна. Рамберові стало не по собі в цій задушливій залі, і він насилу впізнав Ріє, той схилився над розплатаним на постелі хворим, який стогнав. Лікар розрізав бубони в пахвині хворого, а дві санітарки стояли обабіч ліжка, тримали того в позі людини, підданої четвертуванню. Випроставшись, Ріє кинув інструменти на тацю, яку підставив фельдшер, з хвилину постояв нерухомо, дивлячись на пацієнта, якому робили перев'язку.

— Що нового? — спитав він, побачивши Тарру.

— Панлю згодився заступити Рамбера на карантині. Він уже чимало зробив. Лишається організувати третю дружину, інспекційну, оскільки Рамбер їде.

Ріє мовчки кинув.

— Кастель уже приготував перші препарати. Пропонує випробувати.

— Ого, це славно! — сказав Ріє.

— І нарешті, тут Рамбер.

Ріє обернувся. Розглядаючи журналіста, він примружив очі, неприкриті маскою.

— А ви чому тут? — спитав він.— Вам слід бути далеко звідси.

Тарру сказав, що сьогодні ввечері Рамбер буде далеко, а сам Рамбер додав: "Теоретично". Щоразу при розмові маска напиналася, мокріла біля вуст. Розмова тому виходила якась примарна, такий собі діалог статуй.