— Це ти йди! Не я прийшов, а ти! А сунешся ще раз, розтовчу тобі морду.
— Мені? Ти?!—лящить фальцет.—Ану спробуй!
Піжон виставив плохенькі груди, *густо порослі чорним волоссям, і виступає, виступає проти Дмитра, а Дмитро пригинається: вдарить чи ні? Готується до стрибка, бо, щоб ударити Каланчу, йому таки треба підскочити. Я кидаю поглядом на Ларисині вікна; за ними глуха тиша і світло не горить: сплять вони, чи що? Але я знаю: поприлипали всі троє до ^вікон. Можливо, Ларисин батько голосно рикнув на Ларису, щоб носа не висовувала, а може, Лариса й не збиралася висовувати носа, а стоїть за темною шибою і широко всміхається.
В цей час у дворі вдарилися одне об одне два тіла, наче хтось гупнув у погано натягнутий барабан. Дмитро відскочив і знову нащетинився, а піжон, зігнувши руки, наче боксер, почав з прискоком підходити до Дмитра.
— Дмитре, перестань! — заверещав жіночий голос.
— Жени його, пройдисвіта, налюрника проклятого, жени, Митю! — каркнула баба Ганна — висунулася з кватирки і аж тремтіла від збудження.
Дмитро стрибнув удруге, і знову вдарилися два тіла зовсім так, як бойові півні,— замигтіли в повітрі кулаки; піжон верескнув і вдарив Дмитра згори по голові. Тоді заревів Дмитро і втретє метнувся на супротивника, здається, він дістав до фізіономії піжона, бо щось ляснуло й хекнуло.
Хтось схвильовано дихав у мене за плечима, хтось хрумкав пальцями рук. "От дурний, от дурний!" — шепотіла мати захоплено чи перелякагіо, а войовники у дворі знову замахали кулаками. Сплелися в обіймах, наче двоє коханців, і тузали один одного, голосно сопучи.
В цей час від під'їзду метнулася тінь, а за мент Дмитро полетів в один бік, а піжон у другий.
— Не мішайтеся, дядьку! — загорлав Дмитро.— Я йому зараз дам! Хай не шляється по чужих дворах.
В "дядька" була майже лиса голова, дивно блищала в непевному світлі, яке розсипали по дворі дві лампочки.
— Ану, розбігайтеся, півні!—сказав "дядько".— Розбігайтеся, бо обом зараз накладу.
— Віта! — зойкнула в мене за спиною мати.— Не мішайся, Віта!
Піжон утирав носа: очевидно, Дмитро його таки влучив.
— Забирайся звідси! — загрозливо сказав мій батько.— Бо зараз докладу!
Тоді піжон побіг. Дивно завихляв костомашним тілом, завернув у під'їзд, зупинився, помахав кулаком, а Дмитро плю-пув. І, може, попав у той кулак, бо піжон хутко витер його об джинсову курточку і щез, розчинившись у темені.
— А даремно ото ви мішалися! — каркнула у віконце
стара.— Хай би дав йому, налюрнику проклятому, теж мені — капустяний кавалер!
— Я б йому, заразі, дав! — сказав, бахвалячись, Дмитро, і я побачив, як блиснули батькові зуби: сміявся.
— А ти йому й дав! — сказав він.
Дмитро втирав носа, певне, піжон його не обійшов.
— Це що в тебе, кров?! — закричав жіночий голос.
— Іди спи, мамо! — строгим тоном переможця сказав Дмитро.— Він уже сюди й носа не поткне!
Німо й безживно темніли Ларисині вікна — там собі спали. Спали й хропака давали, і не було їм діла до того, що хтось кричав чи бився, бо то їх, здається, не обходило.
— Іди вже додому, Віта! — крикнула в мене за спиною мати, аж у вухах задзвонило від того крику.
— І ти йди додому! — відлунив у тон моїй голос матері Дмитрової.
— Я йому, дядьку, таки врізав! — сказав Дмитро і засміявся нервово.— Як розвернувся — і в морду, в морду! Чорта лисого сюди носа поткне!
Тоді я побачив батькове лице. Звелося в бік нашого вікна й сміялося.
— Він точно випив! — прошепотіла перелякано мати. — Дами й панове! — проголосив батько і вклонився, розводячи руками.— Вистава закінчилася, можете спокійно спати!.
Знову засміявся й пішов у наше парадне.
— Ух, я ж йому і врізав! — сказав Дмитро й подався слідом.
Арена порожня. Блищать калюжки крові, правда, кров ця не червона, а жовта. Публіка позіхає, тобто позіхаю я. Мені з того, що відбулося, не смішно й не сумно. Річ віковічна: таке відбувається в усіх представників живого світу. Можливо, позіхає за вікном і Лариса, її батьки тихо обговорюють подію.
— Ти б того,— каже Ларисина мати,— відшила б котрогось із них.
— Отого обіясника відший! — сердито підхоплює батько.— Того, що битися поліз!
Він позіхає так, що в темені його золоті зуби моторошно спалахують. Можливо, думає він про те, що свого часу також бився за ту, що важко лежить ось поруч, і зараз йому смішно з того. Ще позирає на молодших та зграбніших, але це тільки так: найбільше любить він спокій. "Що може бути ліпше за спокій? — думає він. Це і є ота мирна думка, яка допомагає йому легко заснути. Адже щоб заснути, треба небагато. Перевести вмикач свідомості і тим самим переведеш себе зі світу реального в нереальний. Може, хтось і вірить у сни, у зв'язок цих двох людських мікрокосмів, але не я. Я вважаю, що між двома станами людського життя ніякогі-сінького зв'язку немає,— людині це потрібно, щоб стати отаким "мирним чоловіком", яким є Ларисин батько. Він зараз летить. Не як птах, а як довгасте живе тіло. Він зараз падає в прірву, але та прірва не пожере його. Це довгий-довгий сталистий тунель, на обіддях якого виграють химерні образи. Там чудні істоти, що хочуть схопити його, тягнуть до нього руки, стріляють у нього, але їм ніколи до нього не дотягтися, як не дотягтися зображенням на екрані до глядачів у залі. Він летить далі і летітиме доти, доки триватиме ця мандрівка. Летить, як куля в середині ствола, і все завершиться, як це належить. З ляском вистрілить він собою в цей світ і прокинеться. Спокійно всміхнеться назустріч білому дню й потягнеться так, що кістки в ньому захрумтять. Буде врівноважений, бо він із тих, хто спокійно засинає і не менш спокійно прокидається...
Мати зустрічає в коридорі батька. Сама відчиняє йому двері, і він входить у квартиру всміхнений і задоволений.
— Ну, ти зовсім не маєш на плечах голови! — каже мати.— А що, коли б той гицель ножаку тобі всадив?
— Той гицель,— урочисто каже батько,— помічник завскладу, і ножаку він радше перепродасть як дефіцит.
— І зовсім не смішно,— каже мати.— Ти, мабуть, випив, що такий хоробрий?
— А чому я не можу випити? — питає батько.— Зельтерської води, наприклад.
Мій батько старий, думаю я. Він каже "зельтерська" замість "газована".