— Чого це ти надувся?
Я стою обличчям до вікна і зовсім не надувся, я дивлюся, як повертається з напханою червоною торбинкою Ларисин батько. Зупиняється серед двору й починає оповідати китайському Будді (в такого ж Будду через двадцять років перетвориться й Лариса), що є в магазині, а чого нема, і китайський Будда милостиво всміхається й покивує головою. І я раптом помічаю, що Ларисин батько — це постаріла копія Дмитра, а не того цибатого піжона, з яким Лариса зараз крутить, що той піжон таки чужорідне тіло для нашого дворика, що коли б він оселився тут, ми б не мали такої погідної й чудової замкненості, яку маємо. Я зрозумів, що співчуваю Дмитру, а може, це сталося тому, що він Ірин брат?
— Що ти там побачив? — зацікавлюється мати й підходить до мене. Визирає у вікно, але нічого особливого не бачить: іде з червоною торбиною Ларисин батько, математично я позначив би його Д, тобто корінь із Дмитра; сидить стара, у дворі й не пахне "налюрниками"; у вікні — китайський Будда,— все, як завжди, земля крутиться, очевидно, й Галілей відкрив цей закон через те, що жив у такому дворику, як наш, були там точнісінько такі самі пожильці. Може, і я відкрию якийсь цікавий закон і провіщу його людям, але чи обов'язково потім згоряти через те па вогнищі?.. Здається, тільки тепер мати розуміє, що я мовчу не тому, що побачив у дворі щось цікаве, а тому, що серджуся,— обіймає мене за плечі й цілує десь біля вуха.
— Не дуйся,— каже вона поблажливо.— Батько трохи погарячкував, сам знаєш, який він,— мов скіпка запалюється. Ходи, дам тобі щось смачненьке...
В мені, певне, лишається достобіса дитячого, бо я голосно сопу, але піддаюся поштовху лагідної материної руки і таки рушаю на кухню, тим більше, що й про віника вона вже забула,— все блищить у нас у хаті й сміється. Оця пристрасть до прибирання в моєї матері, здається, властивість біологічна. Сміття, курява, павутина викликають у неї не тільки жах, а й бажання швидко, негайно й рішуче з ними розправитися. її менше цікавить, щоб було в нас наварено, тобто хай ліпше походимо голодні, ніж буде у хаті хоч би й пилинка. Вона забуває тоді про час, простір і все таке інше — шурує, миє, тре, замітає: нищить того заклятого ворога, як тільки може. Слово "бруд" вимовляє не просто, а з обридженням, при чому гидливо кривиться. Єдина темна плямка в цьому фанатичному прагненні до чистоти — глуха нехіть до ґудзиків. При нагадуванні про ґудзики стає вона байдужа, в'яла, черства. Пропускає наші слова повз вуха, і треба батькові розпінитися, як смолі, щоб ті ґудзики було пришито. Може, тому я пришиваю собі ґудзики сам і визнаю, що таки невелика це робота. Вколеш раз-другий пальця і пустиш крапельку крові, зате пришиватимеш міцно, щоб зайвий раз не колотися. Батько любить згадувати з цього приводу оповідання Осипа Маковея "Емансипований мужчина". Сцена з пришиванням ґудзиків там справді потрясна! Я реготав, і ми потім цілий тиждень допікали цим матері. Вона дивилася на нас і спокійно всміхалася, а коли треба було пришити ґудзики, все починалося спочатку...
Я сиджу на кухні і їм. Коло мене вмиротворена мати, з любов'ю стежить, як я змітаю з тарілки смажену картоплю з відбивною. Відбивну робив батько — він у нас до цього спец. Відбивні, вареники і навіть борщ він матері готувати не дозволяє — жінки, мовляв, у цьому безпорадні. Може, воно й так, мати не протестує: готувати вона не любить. Зате батько не любить прибирати. Здається, він тихо ненавидить зразковий лад, що панує в нашій квартирі. Колись мати потрапила в лікарню, де їй вирізали апендицит. Батько за той час ні разу не замів підлоги, не застеляв ліжка, не трусив килими, а я був для того ще замалий. Коли мати повернулася з лікарні, вона захиталася і схопилася рукою за стіну. Повзала на колінах і прибирала, а до білизни, випраної у пральні, бридилася доторкнутися. Батько тоді, здається, лютував і галасував. Але наступного дня у нас усе блищало. Важкішу роботу вона примусила виконати його, і батько, вибиваючи килими посеред дворика, бурмотів під ніс прокльони. Мене вони до того не залучали, не залучають і зараз, отож я увібрав у себе риси обох: люблю, щоб було чисто, але й пальцем не рухну (за винятком ґудзиків), щоб якось цього досягти. Щодо цього виховання моє — недостатнє, і ми визнаємо це всі троє...
Я, здається, насичений. Живіт туго напаковано, в тілі солодка млість, за вікном сутінки, десь глибоко в них мій батько грає зі своїм приятелем Миколою у шахи. Мати сидить на телефоні й розповідає своїй приятельці Катерині, який у неї нікудишній чоловік. Розповідає про сріблястий костюм, який діставати їй допомагала, здається, та ж таки Катерина, і Катерина десь у глибині цих сутінків ахає й охає, співчуває матері, підігріває і згоджується, що в неї, тобто в матері моєї, таки нікудишній чоловік, від чого мати знову наповнюється святим гнівом — все це спершу входило в мої вуха, але ненадовго. Поступово я виключився з тої розмови, і вона стала, як журкотіння води в туалеті,— щось таке, що існує, але до чого тобі діла нема. Я вмикаю електрику, за-шторюю вікно і кладу на коліна книгу. Це чудова книга, і називається вона "Музика голубого колодязя". Я прочитав її половину, і в мені вже бринить ота музика — щось тепле, гарне, сокровенне, я, здається, починаю любити ту дівчину, про яку оповідається; ім'я її незвичайне — Хардіс. Ту Хардіс навіть намальовано на обкладинці: дівчина з косою, в матроській блузці і з букетом польових квітів у руках. В неї глибокі, замріяні очі, і вона так само здатна до думок-кар-тин, як і я. Мені шкода, що вона живе в якійсь книзі, адже я ніколи не переступлю берегів палітурок і не ввійду в її світ по-справжньому. Він витворився в голові незнайомої жінки, ім'я якої надруковано на палітурці, і це ім'я для мене, як незвичайний набір літер. Ця жінка, можливо, сама була отією Хардіс, але і вона, і я знаємо, що то таки казка. Єдине, що існує насправді,— це музика голубого колодязя. В мене також є голубий колодязь, і це, можливо, наш дворик. Можливо, колись, в іншому часі, я захочу прийти сюди, а вже не існуватиме ні дворика, ні людей у ньому. Тоді цей дворик і стане для мене голубим колодязем, і я згадаю чи вигадаю його музику, бо цього потребуватиме моя душа. Хтозна, чи це мені вдасться, бо для того, щоб учинити так, потрібне чудо, а чи зможу я чудодіяти, коли в житті я ні добрий, ні злий, правильніше, трохи добрий, а трохи злий; я чомусь не люблю людей, що живуть навколо мене, а жалію їх — очевидно, я про себе зависокої думки. Той же, хто битий гординею,— ницістю битий, у твань і порох перетворює себе, адже гординя — один з важкіших гріхів людських. Але вилікувати себе ще можна. Музикою голубих колодязів, таких, як наш дворик, адже двориків таких — без числа.