Чудний

Сторінка 5 з 9

Дніпрова Чайка

Чоловіки більш мовчали: яке, мовляв, мені діло! Тільки якось під п’яну руку один з приятелів у коршмі озвався: "а що, брате, признайся, добре повчив ти свою гадюку?.. Гарна, стерво, що й казати! Не диво, що й панич",.. Але йому не довелося скінчити. Карпо так міцно ухопив його за барки і так притисло сказав йому, що й тому й другим заціпило враз.

– Чи погана – моя, чи хороша – моя! а тобі зась! що було – минуло, а хто її тепер зачепить – мене зачепить! а я б не раяв…

Він ще раз струсонув приятелем і вийшов з коршми.

– Оце так!!

– А що, Лукашу, зачіпатимеш удруге?

– Та й здоровий, бісів син! Вибехкавсь на казьонному харчі!

Попосміялись, погомоніли чоловіки та так і покинули – лізти нікому на припадало на думку. Баби пащекували, зачіпали з-під тиха Мотрю, але як вона не дрочилася з ними, то й вони втихомирились.

Тихо-спокійно пливло життя у Карповій хаті. Щоденна праця йшла дружно, кипіла під міцними руками обох; малий Івась теж не раз встрявав до роботи. Карпо засіяв поле, хоч і пізненько, принайняв у пана ще клапоть землі, впорав на зяб, прикупив пару до того бика, що вдома був, облагодив загороду, клуню, пересипав льох.

На другий ярмарок пощастило йому продати бики й купити пару коней і бузівків: одних – щоб вигодувати за зіму, других – щоб на зиму стати під стоси.

Все йшло добре. Карпо спокійно і рівно працював, радий, що тратить силу не на муштру, а на бажану рідну працю, що вільний він, незалежний хазяїн. Увечері бавився з дітьми, розмовляв з Мотрею про те, що бачив, що читав. Між люди ходити не любив; одне, що скучив за своєю оселею, в москалих бувши, друге – осоружили йому люди своїми намовками за Мотрину провину. От і сидів дома і все що далі – все більш звертав на того чоловіка, що його просвітив, читав Мотрі і сам євангелію. Але Мотря щось не дуже була берка до того, якось в її думну, хазяїновиту голову не містилися святі глаголи.

Так ішлося до Різдва. На самий свят-вечір чогось заслаб Івась: на гарячому тілі щось вивернуло, у горлянці заклало. За ним облягла й Настя.

Свято не в свято було Карпові й Мотрі. І коло дітей треба, і коло хазяйства, і до роду піти не можна, а тут ще Карпо – неначе насіло на його: каже, що не можна нікого до хати пускати, щоб не заразилися.

Так і мусила усі святки Мотря сидіти з ним та з дітьми, навіть до церкви не ходила.

Одвідувала її тільки мати та баба Оляна, що шептала та зіллям напувала слабих дітей.

Однак ніщо не помагало. Саме на Меланки поїхав Карпо на містечко, впрохав дохтора, але той як приїхав, тільки глянув – сказав, що вже пізно по його приїхали: у Івася була застуджена скарлатина, в грудях зробилося запалення легких і хлопець має умерти не сьогодні так завтра.

Наче серпом підрізало Мотрю.

Проводила дохтора, то вже ні до чого не могла взятись, тільки одно – плакала та впадала коло слабого хлопця. Вона годила усякому його бажанню, вона рада була, щоб ті вигадки були найхимерніші, щоб їх було без міри, безліч, і всі б, всі вона їх сповнила, або вирвати свого любого чорнявого Івася з пазурів смерті.

Але хлопець зробився якийсь суворий, розумний, неначе зовсім дорослий: ні жалощів, ні пустотливих забаг – нічого не чула од його Мотря: він тільки пронизливо дивився їй у вічі та сердито загадував часами перевернути себе на другий бік, чи що. Мотря голубила його, цілувала, плакала примовляючи, а він або одвертався, обо зацитькував її. Даремне Настя стогнала і кликала матір, даремне Вівдя заходилася, аж синіла од крику – всі Мотрині думки були неначе прикуті до одного Івася.

Якось у вечері Івась покликав матір. Та аж стрепенулася.

– Мамо! – а ви ж гарно мене поховаєте?

– Івасику!

– Еге, Івасику! – перекривив той. Я вже вам нажився й наробився, так глядіть же поховайте добре: і сиву шапку, і чобітки нові, не жалуйте! А сорочку нову та щоб вимережаний комір гарно-гарно. Тітку Лисавету або хрещену матір покличте, хай зараз прийдуть, а то сами не вправитесь. Я завтра помру…

– Івасику, серце, що се ти говориш!..

Мотря кинулась до сина, міцно тулила, термосила, неначе справді виривала його з кощуватих обіймів смерти.

Івась крививсь і здригував.

Карпо тихо взяв Мотрю за плечі.

– Одійди! Он там у тебе ще двоє. Доглянь тих. Я сам посиджу коло його!

Спокійний, твердий батьків голос неначе свіжою водою скропив Івася.

– Тату, ви – молодець! Ви й на війні були, тату? І турків били? У вас і шаблюка була, і рушниця? як виросту і я буду… раз два, раз-два… бий їx, чого поналазили!.. – путав у гарячці Івась.

Мотря хлипаючи стояла над колискою і ніяк не могла второпати, чого од неї вимагає слаба Настя, а в колисці Вівдя аж лука ставала кричучи. Насилу вчула її Мотря і люто стрепенула колискою.

– Господи! оттака погань і не витягнеться, а що краще, те й забирає Господь!..

– Цить, Мотре, Івась одходить!..

Мотря скам’яніла.

Івась справді одходив. Слабі грудці то високо підіймались, то враз опадали, з них вилітало хрипіння, хлопець силкувався, драпав по грудях, наче щось ловив. Карпо нахиливсь, тільки стиха гладив мокру впрілу головку.

Часами виривалося: – таточку! і шапку… і чобітки… я молодець, татку…

– Добре, добре синку! Спочивай з Богом! – шопотів йому на вухо Карпо, і маленькі очі вдячно позирали і знов сплющувались.

А це зараз груди знялись високо-високо, у горлі щось заклекотіло – і хлопець випроставсь.

– Вмер! – скрикнула Мотря і, одірвавши ©д грудей Вівдю, кинулась до Івася.

Вона цілувала його, повертала, прислухалася – дарма!

– Івасику, дитино, моя! Що ж це ти зо мною робиш? Нащо ти нас покинув? Чим тобі ми не догодили? Чим Господа прогнівили?..

А недбало кинена дитина зайшлася од плачу, слаба Настя хрипіла, і в хаті було так повно крику, що аж крізь затулені вікна й двері він переливавсь на вулицю.

– Це либонь Івась сконав! – догадалися сусіди. Батько й мати не помітили, як враз перервався вразливий плач Вівді, то вона, плазуючи, докотилася до краю й бебехнула з колиски об землю.

– Ох, що це? Мотре, воно убилося! – скрики Карпо.

– А, хай би його швидче чорти вхопили, байстря невірне! Оттут мені болить, оттут моє горе! Івасику мій коханенький!..

– Бога бійсь, Мотре! – Але Мотря нічого вже й н опухала.