– Чого ти, Насте! Що тобі? – озвалася Мотря у високих коноплях. – Що такого? Оце ще мені рева! Та мовчи, бо ще Вівдю мені збудиш! Робота з вами!
Дівчина змовкла, тільки хлипаючи кинулася до матері.
– Ма-амко! боюся!
– Ну, чого бо ти?
– Мошкаль…
– Який там у лиха москаль? Чи не Іваненків? – сама питається Мотря, а в самої щось так і шпигнуло в думках.
– Ні! чужий… – І дівчина знов захлипала. Мотря пополотніла: "так, це так! не дурно серце озвалося – це він!"
Мотря озирнулася навкруги, мов чого шукала, хапала то за хвартух, то за голову. Горстки повипадали у неї з рук і безсило перехилились додолу рясними головками. Але Мотря вже набралася духу.
– Цить мені нараз! Сядь отуто, гляди дитини, та не зруш з місця, а то – я тобі!
Хоч і посварилася мамка, але дівчинка одразу набралася сміливості: о, вона знає, що мамка займе отого клятого москаля, щоб не ходив до їхньої хати, не лякав її, малу Настю! З певністю в мамчиній силі, дівчина поважно сіла над малою дитиною, що спала на свитці під калиновим кущем.
Мати ж, важко ступаючи, пішла вгору по стежці. З кожним ступінем вона важко вгрузала в пухку землю, бо вже й не бачила, що збилася з стежки і простує картоплищем; в голові у неї все крутилося: "Як же це воно буде? Що тепер станеться?". Два обличчя по черзі або й разом крутилися у неї перед очима! Карпове, таке самісіньке, як вона його бачила, провожаючи у некрути, і – Квіцінського панича з економії. Вони мигтіли, переливалися, навіть усміхнені, але їй було страшно, і чує вона – мов її тягне хтось силоміць, але утекти в неї нема ні сили ні охоти.
Дійшла Мотря до свого квітнічка, де так і жевріли повняки й кадили навкруги васильки, спинилася перед кущами нехворощу, – перехрестилася і разом розсунула кущі.
Перед нею, увесь залляний сонцем на призьбі при білій стіні сидів Карпо – не такий, яким виряжала, а здоровий, гладкий, з рясним вусом на червоному, засмаглому обличчі. Він її не бачив ще; він спокійно й радісно оглядав своє дворище. Мотря аж дух затаїла, – так їй шкода стало руйнувати той спокій. Але хвилина та й сама надбігла: Карпа немов притяг до себе її пильний погляд, і він раптом повернувсь всею постаттю. "Мотруню!" скрикнув він і кинувся до неї. Мотря й не зрушилася з місця.
– Мотрю! голубко! не пізнала? Ач злякалася! – вигукував Карпо, притискуючи її до грудей.
Мотря ледве-ледве поцілувала його білими холодними вустами, насилу дійшла до притомності, і сльози – звичайна підмога жіноти, – так і поринули з очей. Чулий Карпо ще більш зрадів на таке вітання, обняв молодицю й тихо повів дo хати.
Мотря вже перед самим порогом одразу чогось здригнулася і одразу втерла очі.
– Ні-ні, – сказала. – У хаті душно й мухи! Ходімо краще у садок. Я тобі винесу. Подушку й полудень – покрепляйсь та спочинь. Ач, здорожився як! Пилюки якої на виду!
І моторна молодиця упадливо оглядала чоловіка, всміхалася, балакала. Прийшли у вишник: вона стягла з гілляки ряденце, сама кинулась до хати, винесла здорову рябу подушку і скатертину, це вгорнена була паляниця. Простелила, покраяла хліб, оглянула, чи добре гостеві сидіти, і забігалась то в хату, то в льох – так і мелькотіла її ставна постать у червоній старенькій спідниці, у грубій, трошки лиш поцяцькованій сорочці.
Скоро на скатертині вже рясно стояли і глечик з кислим молоком, і миска з солоними огірками, грудка сиру, четвертина сала, ще й купка грушок, що наприкінці висипала вона з хвартуха.
– Та сядь! годі вже тобі! чи то ж я усе оте з’їм?
– Та годуйся-годуйся, на здоров’ячко!
Смашно їсть Карпо; здається ще ніколи так не їв; та весело йому, та любо!
– Чом же ти сама не полуднуєш?
– Та за мене малий клопіт, – ось Івася виглядаю чи не надбіжить – попоїв би.
– А він де? – певне гуси вже пасе?
– Де тобі! вже ягнята! – всміхнулася Мотря: ще ось тут недалечко поза городами…
– А то що за дівчинка – невже Тетяна?
– Що це ти! їхня Тетянка вже у скарб ходе, по півзлотці заробляє! а то наша Настя!
– Настя? Це вже така Настя виросла? диви-диви! А я, Мотре, неначе цих п’ять год спав, або мертвий був, а ви, бач, без мене тут всі повиростали! і ти, Мотре, ач яка! огрядна стала!
Карпо присунувсь до Мотрі.
Знов настала тяжка хвилина і знов на визвол нагодились сльози.
– Ой, Карпику, голубчику! Як же ти довго дома не був! Нащо ти нас кидав без жодної вісточки? Я ж тобі листа подавала не раз, не два, – чом же ти й разочку не одписав? А я, боже мій, плакала, плакала, вже і в думку не клала побачитись. Так і люде казали: або вмер, або з війська втік та десь у мандрах…
І вона знов залилася дрібними.
Карпові ж ті жінчини сльози здавалися за найкращі ліки; вони спадали на душу і разом змивали з неї усі болячки його салдацького життя, і він не спиняв жінки, тільки стиха пригорнув та гладив рукою по спині, мов малу дитину, що хлипає потихеньку. Мотря раптом обтерла сльози бо згадала щось.
– Ну, Карпику, лежи ж, спочивай, а я піду горстки поставлю та понакриваю, бо гаспидські горобці чисто витолочать.
– Добре, добре, господине моя! – Карпо солодко позіхнув, вивертаючись на ряднині. Напівзакритими очима він ще стежив за моторними рухами чепурної й дужої моподиці, ловив шелестіння її ходи проміж вишнями, а далі все почало йому в очах мішатись: і червона спідниця, і червоні рожі, і зелене листя з зеленим хвартухом, і лагідне небо, і щось… щось… чого ніяк не, може уповити дрімотна думка.
– Заснув! – тихо промовила Мотря, ще трохи простояла: – заснув!
І одразу її лице злиняло, усміх збіг з вуст, очі, що досі сипали іскри, змінилися з болючим виразом. Тихо вийшла вона з садка: наче крізь сон її ноги принесли в хату, стоїть вона посередині і оглядає її, мов уперше побачила.
– Тепер що? тепер от що… ага! тепер колиску треба сховати… треба Вівдю кудись подіти… Куди ж ти її подінеш?! Уже ж ті сусідоньки давно цієї хвилини чекали… ой, буде ж мені, буде! Господи, нащо ж він до того ще такий приємний та гарний? Ой, бідна головко моя!
Так шепотіла собі Мотря, кидалась по хаті, не знать для чого то знімала з жердки одіж, то знов вішала, виймала і знов становила на миснику посудок, а потім таки вхопила колиску, одчепила й винесла у сіни, аж за димар запхала. Потім того налляла у горнятко молока, врізала хліба й подалася на город.