Чудна

Сторінка 2 з 5

Володимир Короленко

Стала вона вдягатися: пальто, калоші... Речі нам її показали,— правило, значить: за інструкцією ми речі дивитися повинні. "Гроші, питаємо, з вами які будуть?" Карбованець двадцять копійок грошей знайшлося,— старший до себе взяв. "Вас, панночко, каже їй, я обшукати повинен".

Як вона тут спалахне. Очі загорілися, рум'янець ще густіший виступив. Губи тонкі, сердиті... Як подивилася на нас,— вірите: сторопів я й підступиться не смію. Ну, а старший, звісно, напідпитку: лізе до неї просто. "Я, каже, зобов'язаний; у мене, каже, інструкція!.."

Як тут вона крикне — аж Іванов і той від неї назад подався. Дивлюсь я на неї — лице зблідло, ні кровинки, а очі потемніли, і зла-презла... Ногою тупає, говорить швидко,— тільки я, признатися, добре й не слухав, що вона казала... Доглядач теж злякався, води їй приніс у склянці. "Заспокойтесь,— просить її,— будьте ласкаві, каже, самі себе пожалійте!" Ну, вона і йому не уважила. "Варвари ви, каже, холопи!" І інші такі зухвалі слова виражає. Як хочете: супроти начальства це ж негаразд. Ач, думаю, гадюченя... Дворянський виплодок!

Так ми її й не обшукували. Вивів її доглядач у другу кімнату, та з наглядачкою зараз же й вийшли вони. "Нічого, каже, при них нема". А вона на нього дивиться і наче от сміється в лице йому, і очі злі все. А Іванов,— звісно, море по коліна,— позирає та все своє бурмоче: "Не по закону; в мене, каже, інструкція!.." Тільки доглядач уваги не звернув. Звичайно, як він п'яний. П'яному яка віра!

Поїхали. Містом проїздили,— все вона у вікна карети дивиться, наче прощається, чи то знайомих побачити хоче. А Іванов узяв та завіски поспускав,— вікна й затулив. Забилася вона в куток, зіщулилась і не дивиться на нас. А я, признатися, не втєрпів-таки: узяв за край одну завіску, ніби сам подивитися хочу,— і відтулив так, щоб їй видно було... Тільки вона й не поглянула,— в куточку сердита сидить, губи закусила... До крові, так я собі думав, покусає.

Поїхали залізницею. Година ясна того дня стояла,— восени це діялося, у вересні місяці. Сонце й світить, та вітер холодний, осінній, а вона у вагоні вікно відчинить, сама висунеться на вітер, так і сидить. За інструкцією воно й не слід, знаєте, вікна відчиняти, та Іванов мій, як у вагон ввалився, так і захропів; а я не смію їй сказати. Потім насмілився, підійшов до неї й кажу: "Панночко, кажу, зачиніть вікно". Мовчить, ніби не їй і кажуть. Постояв я тут, постояв, а тоді знов кажу:

— Простудитесь, панночко,— холодно ж.

Обернулася вона до мене і втупилась очищами, наче здивувалася чомусь... Подивилась та й каже: — Облиште! — І знов у вікно висунулась. Махнув я рукою, відійшов убік.

Стала вона спокійнішою ніби. Зачинить вікно, в пальтечко закутається вся, гріється. Вітер, кажу, холодний був, студено! А потім знову до вікна сяде, і знов на вітрі вся,— після тюрми ото, видно, не надивиться. Аж повеселішала, дивиться собі, усміхається. І так на неї в той час гарно дивитися було!.. Вірите совісті...

Оповідач замовк і задумався. Потім заговорив знову, ніби трохи конфузячись:

— Звичайно, з незвички це... Потім багато возив, звик. А того разу чудно мені здалося: куди, думаю, ми її веземо, дитя отаке... І потім... признатися вам, пане, ви вже не осудіть: що, думаю, якби в начальства попросити, та за жінку її взяти... Я вже б з неї дурість цю викурив. Чоловік я, тим більш, при службі... Звісно, молодий розум... дурний... Тепер можу розуміти... Попові тоді на сповіді розказав, він говорить: "От від цієї самої думки тобі й подіялося. Бо вона, мабуть, і в бога не вірить..."

Від Костроми тройкою їхати довелось. Іванов у мене п'яний-п'янісінький: проспиться і знов заливає. Вийшов з вагона, заточується. Ну, думаю, погано, коли б грошей казенних не розгубив. Увалився в поштовий віз, ліг і враз захропів. Сіла вона поруч,— незручно. Подивилася на нього, ну точнісінько от на гадину на яку. Зщулилась так, щоб не торкнутися його як-небудь,— вся в куточку й притиснулась, а я вже на передку сів. Як поїхали,— вітер сіверний,— я й то змерз. Закашляла дуже і хустку до губ піднесла, а на хустці, дивлюся, кров. Так мене ніби хто в серце кольнув шпилькою — Ех, кажу, панночко,— як можна! Хворі ви, а в таку дорогу поїхали,— осінь, холодно!.. Хіба, кажу, можна так!

Скинула вона на мене очима, подивилась, і наче знов усередині в неї закипати стало.

— Що ви, каже, дурний, чи що? Не розумієте, що я не з своєї волі їду? Гарний, каже: сам везе, та туди ж іще з жалістю лізе!

— Ви б, кажу, начальству заявили,— в лікарню хоч лягли б, ніж в отакий холод їхати. Адже дорога не близька!

— А куди? — питає.

А нам, знаєте, суворо заборонено пояснювати злочинцям, куди їх везти наказано. Бачить вона, що я зам'явся, і відвернулась.— Не треба, каже, це я так... Не говоріть нічого, та вже й самі не лізьте.

Не втерпів я.— Ось, кажу, куди вам їхати. Не близько! — Стиснула вона губи, брови зсунула та нічого й не сказала. Похитав я головою... — Ото ж бо, кажу, панночко. Молоді ви, не знаєте ще, що це значить!

Дуже мені досадно було... Розсердився... А вона знов подивилася на мене й каже:

— Даремно, каже, ви так думаєте. Знаю я добре, що це значить, а в лікарню все-таки не лягла. Спасибі! Краще вже. коли помирати, то на волі, серед своїх. А то, може, ще й одужаю, то знову ж на волі, а не в лікарні вашій тюремній. Ви думаєте, каже, од вітру я, чи що, захворіла, від простуди? Де б пак!..— "Там у вас, питаю, родичі, чи що, є?" Це я тому, бо як вона мені сказала, що серед своїх одужувати хоче.

— Немає, каже, в мене там ні рідні, ні знайомих. Місто мені чуже, та, мабуть, такі ж самі, як і я, заслані є, товариші.— Подивувався я,— як це вона чужих людей своїми називає,— невже, думаю, хто їй без грошей там їсти-пити даватиме, та ще незнайомій?.. Тільки не став її розпитувати, бо бачу: брови вона зводить, невдоволена, чого я розпитую.

Гаразд, думаю... Нехай! —Біди ще не бачила. Набереться лиха, дізнається либонь, що то таке чужа сторона...

Надвечір хмари насунули, вітер подув холодний,— а там і дощ пішов. Грязюка й перед тим не висохла була, а тут таке розвезло — просто кисіль, а не дорога! Спину мені геть усю грязюкою забризкало, та й їй чимало попадати стало. Одне слово сказати, що погода, на її нещастя, почалась препаскудна: дощиком просто в обличчя січе; воно хоч, правда, кибитка й крита, і рогожею я її затулив, та куди тут! Тече скрізь. Перемерзла, бачу: вся тремтить і очі заплющила. По обличчю краплі дощові потекли, а щоки бліді, і не ворухнеться, мов не при пам'яті. Аж злякався я. Бачу: діло виходить непідходяще, погане... Іванов п'яний,— хропе собі, байдужісінько йому... Що тут робити, тим більше перший раз я.