"Чим же це я маю тішитися?" — запитав Святий Петро.
"Я думав, — сказав Господь лагідно, — ти будеш задоволений тим, що бачив сьогодні".
Але Святий Петро відповідав:
"Правда, я багато років сумував, що Єрусалим під владою невірних, але після того, що трапилося сьогодні, я думаю, що все могло залишатися по-старому".
Раньєро зрозумів, що блазень говорить про те, що трапилося цього дня. І він, й інші лицарі почали слухати з більшим інтересом, ніж спочатку.
— Сказавши це, — продовжував блазень, кинувши на лицарів лукавий погляд, — Святий Петро перегнувся через зубці вежі та вказав вниз.
Він показав Господу на місто, яке лежало на великій самотній скелі, що піднімалася над гірською долиною.
"Чи бачиш Ти гори трупів, — сказав він, — чи бачиш Ти кров, що ллється струмками вулицями, чи бачиш Ти оголених нещасних полонених, які стогнуть в нічному холоді, чи бачиш дим пожарищ?"
Господь нічого не захотів йому відповісти, і Святий Петро продовжував свої скарги. Він сказав, що багато раз був сердитий на це місто, але не настільки, щоб бажати йому такої страшної долі. Нарешті, Господь спробував трохи зм'якшити його.
"Ти не можеш, однак, заперечувати, що християнські лицарі ризикували своїми життями з величезною безстрашністю", — сказав Він.
Тут блазня перервали схвальні вигуки, але він квапливо продовжував:
— Не заважайте мені, — сказав він. — От я і не пам'ятаю, де зупинився. Ах, так, я якраз хотів сказати, що Святий Петро витер декілька сльозинок, що виступили на очах і перешкоджали йому бачити.
"Я ніколи не думав, що вони дикі, як звірі, — сказав він. — Вони грабували і вбивали цілий день".
— Спаситель мовчав, — сказав блазень. — А Святий Петро повторював своє. Він казав, нехай Господь не трудиться вказувати йому, що в решті решт ці люди згадали, в яке місто прийшли, і відправилися в церкву босі, в одязі тих, що каються. Це смирення тривало так недовго, що про нього не варто й говорити. При цьому він знову перегнувся через стіну і показав на Єрусалим.
Він вказав на табір християн перед містом.
"Бачиш, як Твої лицарі святкують перемогу?" — запитав він.
І Господь побачив, що всюди в таборі було велике пияцтво. П'яні лицарі та воїни втішали свої погляди танцями сірійських танцівниць. Повні кубки ходили довкола, грали в кості на військову здобич і...
— Слухати блазнів, що розповідають погані казки,— вставив Раньєро, — це ж також великий гріх?
Блазень засміявся і кивнув Раньєро, немов кажучи: зачекай, я за все відплачу тобі!
— Не перебивайте мене! — знову попросив він. — Бідний блазень так легко забуває те, що має сказати! Так ось: Святий Петро запитав строго, чи не думає Спаситель, що Йому багато честі від такого народу? На це Спаситель, розуміється, мав би відповісти, що Він так не думає.
"Вони були розбійниками та вбивцями до того, як виїхали з дому, — сказав Святий Петро, — і розбійниками та вбивцями вони залишилися досі. І краще б Ти не допускав, щоб ця затія здійснилася. З неї не вийде нічого доброго".
— Гей, дивися, блазню! — погрозливо вигукнув Раньєро.
Але блазень, здавалося, бачив особливу для себе честь в тому, щоб випробувати, як далеко він може зайти до того, як на нього кинуться і викинуть геть. Він продовжував безстрашно:
— Господь тільки нахилив голову, як людина, яка визнає, що покарана справедливо. І майже в цю ж хвилину Він поспішно ступив уперед і кинув погляд вниз.
"На що це Ти дивишся?" — здивувався Святий Петро.
Блазень зобразив все це дуже живо. Слухачі побачили перед своїми очима Спасителя та Святого Петра і бажали довідатися, що ж такого побачив Господь.
— Господь відповів, що нічого особливого, — сказав блазень, —і тим не менше продовжував дивитися вниз. Святий Петро простежив за поглядом Господа і побачив, що Він дивиться на великий намет, перед який на довгих списах були насаджені дві сарацинські голови, а навколо було навалено безліч чудових килимів, золотого посуду та дорогоцінної зброї, награбованих в священному місті. В цьому наметі було те ж, що й в цілому таборі. Там сидів натовп лицарів і спорожнювали кубки. Різниця, хіба що, була лише в тому, що тут пили й шуміли більше, ніж в інших місцях. Стільки суворих й жахливих осіб, скільки він бачив тут, здавалося йому, ніколи ще не збиралося на бенкеті. А хазяїн бенкету, який сидів на почесному місці, був страшнішим від усіх. Це був тридцятип'ятилітній чоловік, величезного зросту, товстий, з багряним обличчям, порізаним рубцями та шрамами, з важкими кулаками та різким, гучним голосом.
Тут блазень зупинився на хвилину, ніби остерігаючись йти дальше, але Раньєро й іншим подобалося слухати, як розповідають про них самих, і вони лише сміялись з його зухвалості.
— Ти зухвалий хлопець! — сказав Раньєро. — Подивимося, до чого ти ведеш!
— Нарешті, Господь сказав декілька слів, — продовжував блазень, — з яких Святий Петро зрозумів, чим Він радіє. Господь запитав Петра, чи не помиляється Він, чи дійсно біля одного з лицарів стоїть палаюча свічка?
Раньєро здригнувся при цих словах. Тільки тепер він розсердився на блазня і простягнув вже руку за важким глечиком, щоб кинути його йому в обличчя, але переборов себе, щоб почути, чи буде блазень хвалить його, чи ганити.
— Тут Святий Петро побачив, що, хоч намет був освічений факелами, поруч з одним із лицарів дійсно стояла палаюча свічка. Це була велика груба свічка, з тих, які можуть горіти цілу добу. Лицар, не маючи для неї підсвічника, зібрав купу каміння і обклав її довкола, щоб вона не впала.
Ціле товариство вибухнуло голосним сміхом. Всі указували на свічку, яка стояла на столі біля Раньєро і точнісінько схожу на описану блазнем. Кров кинулася в голову Раньєро, це була та сама свічка, яку він декілька годин тому запалив при Гробі Господньому. Він не міг загасити її по своїй волі.
— Коли Святий Петро побачив цю свічку, — сказав блазень, — він зрозумів, чому зрадів Господь, і не міг не пошкодувати Його.
"От воно що, — сказав він, — це той самий лицар, який вранці першим підхопився на стіни вслід за Готфридом Бульонським і якому увечері дозволено було раніше від всіх інших запалити свічку біля святого Гробу".